Розділ 11

Лілі 

Обідня спека почала стрімко наростати, від неї не рятували ні дерева, ні вологе повітря довкола води. Ми знову спускались кілька годин, кілька годин страждань мого тіла. Якщо раніше я думала, що важко підійматись, то зараз розуміла, що спуск нічим не легший. Під ногами багато слизького каміння, схованого листям, щоби втриматись на ньому, потрібно ступати з натиском, а це було більшою витратою сил. І трапилась би хоч одна малесенька витоптана стежечка чи закинута хатка, чи найменший натяк на слід людей. Нічого не було, і я вирішила, що, мабуть, ми ще більше віддаляємось від цивілізації. 

Назар намагався йти помалу, та я все одно ледь встигала за ним. Доводилось мовчати. Якщо повзтиму, як черепаха, знову доведеться тут ночувати, а хижки більше немає. Я б могла триматись ще кілька годин, однак мої ноги остаточно підвели. У підошвах біль ставав пекучим і нестерпним, а коли відчула щось мокре, зрозуміла, що замість ніг у кросівках зараз два криваві шматки м’яса. Я стримувала сльози та крики болю до останнього, не відставала, йшла далі. Якщо розум вдалось взяти під контроль, то тіло однієї миті відмовилось функціонувати, ноги підкосились і я впала на землю. 

Тоді зрозуміла, що це кінець мого шляху, я не зможу більше ступити й кроку. Емоції вирвались назовні риданнями, більше не могла стримуватись, не виходило, я здалася. Відчула руки Назара на плечах і, захлинаючись сльозами, підняла погляд вверх. Він дивився переляканими очима. 

- Що сталось? Чому ти плачеш? 

Якщо скажу, так і залишимось тут помирати. Потрібно виграти хоч трохи часу, відпочину і постараюсь іти знову. 

- Все добре, я просто знов утратила надію. 

Не вийшла б із мене актриса, Назар почав пильно приглядатись і зупинився на моїх підтягнутих під себе ногах. Почав знімати кросівки, а я перелякалась ще більше – мої білі шкарпетки повністю покрились червоними плямами. Він обережно стягав їх, а я кричала від пекучого болю, здавалось, він стягує шкарпетки разом зі шкірою. На його обличчі скривилась гримаса жалю, я ж намагалась не дивитись на ноги. 

Назар підняв мене на руки і поніс до води. Посадив на камінь і опустив мої ноги у холодну воду. Спочатку біль посилився, а потім зник, залишилась лише приємна прохолода. Він обережно промивав рани від мозолів водою, робив це з трепетом і ніжністю. Мені стало краще не лише фізично, а й морально. Хто б ще так вчинив? Який чоловік зміг би так піклуватись? Я перестала плакати і чекала його нового плану порятунку, який вже, очевидно, поселився у цій світлій голові. 

- Чому ти мовчала? - А в голосі нотки жалю, які він приховує за суворим поглядом. 

- Ми і так вже кілька днів на одному місці, а я хочу звідси вибратись. 

- І знущання над собою тобі допоможуть? Якби ти раніше сказала, цього б не було. 

- Аякже, ти б побіг у найближчу аптеку і купив пластирі. 

З-під сліз з’явилась усмішка. У мене або змінився характер, або я просто зійшла з розуму у цих лісах, і перший прояв цього – істеричний сміх.   

- Ти змінилась за день. Весела у такій ситуації, - він насторожено, але задоволено вдивлявся у моє обличчя. І я зрозуміла, що це він мене змінив, у кращий бік. Якщо отак, з усмішкою, приймати удари долі, вони болять менше. 

- Намагаюсь вчитись у тебе. От тільки плану, що робити далі, не маю і... 

- Тихо! 

Назар насторожено прислухався, а я знову перелякалась. Почала озиратись разом із ним, але нічого тривожного не помічала. 

- Що сталось? Ти щось побачив? 

- Ні! Ти чуєш шум? 

- Так, схоже на дощ. Але на небі ні хмаринки. 

Назар взяв мене на руки і поніс вниз за течією. Шум ставав сильнішим із кожним кроком. Нарешті дійшовши, він обережно поклав мене на великий камінь, а сам почав оглядати місцевість. Водоспад був біля трьох метрів висотою. Його стрімкі потоки щосили били у воду, створюючи білий фонтан внизу. З боків – ніжно-бірюзова водичка, через яку дно зовсім не видно. А навкруги розстелялися лише зелені ліси та ніжні й гарячі промені літнього сонця. Це наче маленький квітучий рай, який відкрився нам, і навіть здавалось, що це міраж, як у пустелі. 

Назар так відволікся на цю красу, що вже давно не озирався на мене, а коли повернувся, дуже здивувався. Я стояла з усмішкою на обличчі, вдягнена лише у свою мереживну білизну. Сьогодні я вже його не соромилась, він бачив мою оголену душу, а тіло – це дрібниці. З викликом дивилась у його очі, склала руки над головою і почала нахилятись для стрибка у воду. Він різко мене зупинив криком: 

- Стій! Вода тут дуже холодна, майже крижана. 

- І я у тебе незвична. 

З гордою посмішкою на обличчі я стрибнула у воду й зникла у її приємній, прохолодній омані. Як же давно хотілось це відчути, чистоту, свіжість, невагомість і м’якість. Із шумом та сплеском води виринула назовні. Волосся прилипло до обличчя, я підняла руки, щоб його забрати. Коли розплющила очі, зустрілась із зашарілим поглядом Назара, він не зміг сховати своєї захопленості. По моєму тілу стікали прозорі крапельки води, і це лише прикрасило його, вигідно підкреслювало ніжність шкіри. Не знаю, скільки би тривав цей погляд Назара, якби я не перебила його: 

- Ей! Годі поїдати мене очима. Стрибай до мене, вода неймовірна. Я не відчуваю жодного болю, лише приємні мурашки по шкірі. 

- Лише заради тебе я піду на ці холодні муки. 

Він різкими рухами скинув свій одяг і з гучним сплеском зник під водою, а згодом винирнув із дзвінким криком.  

- Я казала тобі, що це неймовірно! - Я радісно сміялась і почувалась щасливою у цей момент, адже він розділяв мою насолоду. 

- Так, спочатку сотні голок пронизали тіло, а зараз нахлинуло приємне тепло, до мене аж сили прийшли. Звідки ти знала? 

- Я так завжди знімаю напругу, та й для здоров’я холодний душ дуже корисний. Здається холоне не лише тіло, але й нерви, - судячи з моєї паралельної реакції на крижану воду, напружувалась я частенько.