Розділ 10

Лілі 

Ранок був ясним та теплим. Я прокинулась з першими променями сонця. Почуття голоду затьмарювало всі бажання. Я вже добре знала місцевість, тому вирішила сама, поки Назар ще спить, піти у ліс і назбирати чорниці.  Тихенько спускатись на землю виявилось набагато складніше без підтримки Назара. Я витратила останні сили, чіпляючись за гілки і стовбур. Нарешті стрибнула на траву, виявивши, що під ногами досить мокро. Ранкова роса вкривала землю та листя. Я йшла, милуючись навколишньою красою. Зайшовши вглиб лісу, підняла очі вверх, спостерігаючи, як промені пробивають своє світло крізь густе листя.  

Раптом я почула хруст гілок та інші вельми дивні звуки. Озирнулась назад і побачила двох маленьких і дуже милих звірят. Підкрадаючись, тихенько підійшла ближче і, сховавшись за дерево, стежила. То були маленькі дикі кабанчики, шерсть у них досить довга та світла, але сильно вирізнялись руді смуги та плямки. Вони були дуже милі, своїми крихітними мордочками рились у листі. Навіть не очікувала зустріти тут таких милих крихіток. Я усміхнулась і почала робити впевнені кроки до звірят. Намагалась робити все без зайвих звуків і пильно дивилась на кабанчиків, на те, як вони поводяться, щоб не сполохати, а то втечуть, а мені так захотілось наблизитись і, якщо пощастить, торкнутись.  

Вони метушливо робили свою справу, а я підкрадалась дедалі ближче, аж раптом мене схопили. Від страху оніміло все тіло, я не змогла ні закричати, ні оборонятись. Сильні руки скували, і я зрозуміла, що мені не вирватись із цих лап. Нападник був високим і сильним, однією рукою закрив мій рот, щоб не закричала, його долоня була настільки великою, що закрила все моє обличчя. Другою рукою вхопив за талію і, наче легку ляльку, підняв і силою вдавив у своє масивне тіло. 

Я не розуміла, що відбувається, та й сталось усе з такою швидкістю, що на роздуми часу не було. Намагалась не уявляти його вигляд, а перед очима поставали потворні обличчя героїв фільмів жахів. Тут взагалі й одного людського сліду не має, а якщо це відлюдник, зек чи божевільний? Раптом ще більший страх пронизав усе тіло. Назар. Що він встиг зробити з ним? 

Він бігом відніс мене вбік від того місця, де були кабанчики. Різким рухом розвернув до себе і боляче вдавив у дерево, руку з обличчя і не думав забирати. Я заплющила очі і не мала наміру їх розплющувати. Так буде краще, можливо, не встигну побачити свого вбивцю і не зустріну чорний погляд смерті. 

- Росичко, поглянь на мене!  

Від радості я миттю розплющила очі і крізь сльози побачила переляканого Назара. Він був захеканий і напружено виглядав щось за моєю спиною. Я вмить відчула прилив люті і безмежну силу у всьому тілі. Я зараз не просто його вилаю, а колотитиму кулаками і ногами доти, доки не впаду. Назар трусонув мною і злісно, але пошепки сказав: 

- Тихенько глянь туди, куди ти так впевнено щойно йшла! 

Я знову напружилась і обережно повернула голову. Назар послабив хватку, але не забрав рук. Біля кабанчиків я побачила їхню величезну, ворсисту і стривожену матір. Її тіло масивне, а голова займає найбільшу частину. Я і не могла подумати, що кабани бувають таких великих розмірів. Вона підганяла дитинчат своєю мордою вперед і боязко втікала від нас. Теж мені, загроза, я очікувала побачити динозавра, судячи з реакції Назара.  

Я повернулась до нього і зі злістю скинула його руки з себе. 

- То й що! Звичайний собі кабан. Вона перелякана і нічого б мені не зробила. А ти до без тями мене налякав. Я думала, що це... я навіть не знаю хто, але з добрими намірами так не підходять. 

- Авжеж, вона б тобі дуже зраділа. Ти – велика загроза її маленьким дітям. Вона б тебе збила та затоптала, і все. Якби я ще трохи не встиг, то щоб я тут знайшов? Про що ти взагалі думала, коли йшла сама у ліси! Ти могла заблукати, натрапити на ведмедя, змію чи наших знайомих вовків, чи взагалі щось собі зламати. Коли ти йшла, ти про мене думала? - І дивиться на мене як на безпорадну дитину, він і лютує, і боїться за мене. Мабуть, хоче вдарити, а потім обіймати до хрусту кісточок. 

- Я сюрприз тобі хотіла зробити, пішла за сніданком, а тут вони, а потім ти і ця безглузда сварка, - мені стало приємно від його, хоч і такої жорстокої, але турботи. Злість вщухнула і прийшло розуміння, що він каже правду. Це дикий звір, наляканий, ще й самка з дитинчатами, вона б мене точно розірвала на шматки. 

- Безглузда? Наступного разу, як надумаєш ризикувати, подумай про людей, які тебе... 

Він не закінчив, а я тримала паузу і сподівалась, що зараз, у такий емоційний момент, він скаже ті самі заповітні слова. Однак, цього не сталось, залишилося тішитись натяком. Я мимоволі випустила щасливу усмішку і запитала: 

- Які тебе що? 

Він знову насупився і холодно, але чітко сказав:  
- Цінують і бояться втратити. 

Ну, хоч щось вдалось із нього витягти. Сваритись і дорікати хоч скільки можна, а приємні слова застрягають у думках. Доведеться над цим попрацювати, і я готова. Чим більше він замикається, тим сильніше хочеться відімкнути всі замки. Я підійшла до нього впритул, підняла руки до м’язистих грудей, обережно торкнулась їх і провела вниз до живота. Який же він сильний і мужній. І сьогодні я відчула потужність цього тіла сповна. Цікаво, якою ціною він збудував навколо серця цю непробивну броню у вигляді м’язів? Підняла погляд вверх і зустрілась із його важким крижаним поглядом, ці очі змушували моє тіло вкриватись холодними мурашками. Перевела погляд на чуттєві губи і подумки благала, щоб він дозволив їх торкнутись . 

Він прочитав мої думки і навіть встиг їх попередити – накинувся із поцілунком, знову, як тоді, цілував, наче в останній раз. Доводив, що злякався мене втратити. Ми зупинили поцілунок і, всміхаючись, притиснулись чолами, не послаблюючи обіймів. 

Незрозуміло звідки почав наростати шум так, ніби наближалася сильна злива, але ж на небі не було ні хмаринки. Ми поглянули вверх на дерева, проте гілки майже не рухались, отже, це навіть не вітер. Раптом Назар закричав: