Розділ 9

Назар 

Я будував цю хатинку на дереві, як дурнуватий хлопчина. Будував для неї, так високо, щоб не промокла, щоб не боялась нічого на землі, знову намагався захистити від усіх стихій і лих цього світу. А вона вірила мені і вважала кожен крок правильним, всіма силами допомагала, не приховуючи захопленого погляду.  

Росичка почала впускати мене у свій світ, відкрила душу і всю правду про життя. Я, звісно, робив здогадки, як вона добилась всього, але такого і припустити не міг. Ось чому намагається бути найкращою, замикається і звикла думати лише про себе. У цю мить я пробачив їй усі провини, і був готовий пробачати й надалі. У нас схожі долі, обоє сироти при живих батьках, і це найгірше, що може статись із дітьми у цьому світі.  
Лілія хотіла вивідати все і про мою сім’ю, але я не зміг їй відкритись. Вона заслуговує знати правду, однак це надто складно для мене. Завжди, коли згадую минуле, стаю нікчемним, слабким і спогади починають ятрити душу. 

Не знаю, що сприяло, спогади Лілі про сім’ю чи лісна атмосфера, та мене з головою накрило минуле. Якби можливо було стерти пам’ять, я б зробив усе, щоб її позбутись. 
*** 
У будинку стало надто душно і мені захотілось вискочити навулицю. Втекти від принизливого погляду так званого вітчима. Поруч із ним я зменшувався у зрості, та що там, я взагалі зникав, розчинявся у просторі. Втекти від тихих глузувань братів, які щоразу знаходили спосіб підставити мене, від перекинутої і розбитої тарілки до порваного одягу. Коли вкотре мама сварила за провини, вони сміялись збоку, а я не міг заперечити. Не тому, що боявся, просто сенсу у цьому не бачив.  

- Я наївся, мамо, піду у двір, трохи пограю! 

Вона підняла на мене милий погляд і кивнула, одобряючи. Я видихнув з полегшенням і радісно вибіг навулицю. Варто протриматись ще кілька днів і бабуся забере мене додому. Як же хочеться сховатись у моїй кімнаті і виплакати весь біль. Тут не можна, нізащо не принижусь у очах братів. Від братів у них лише одна назва, вони мені не рідні і бути такими не можуть, ідентичні копії свого батька, маминого нічого немає. 

- Ей, ти, невдахо! - Крикнув старший з них Павло, і вони, сміючись, підійшли ближче. Стали навпроти і я помалу підвівся. 

- Міг і не вставати, все одно ти шмакодявка проти нас. Що сидиш, що стоїш, різниці не видно, - і вони мали рацію – у свої тринадцять я недобираю і зросту, і маси тіла. А ці навпаки – велетні, старшому сім, молодшому – шість, а вони як десятирічні. Вітчим двометровий здоровило і діти в нього такі ж, ще й відгодовані. 

- Коли ти вже перестанеш сюди приїжджати? Тобі ніхто тут не радий і мама любить лише нас, а тато каже, що ти лишній рот, який він мусить годувати. 

- Не треба мені вашої їди, мене бабуся годує! - А вони знов сміятись і кривлятись. 

- От і йди до своєї бабусі плакатись, а приїдеш ще раз, ми тобі таке влаштуємо, того ж дня назад втечеш. 

- Не приїду, ви мені ніхто, терплю вас лише через маму, а інакше вже давно б… 

- Що давно? Кажи, що? 

Я розвернувся, щоб піти, але вони не дали цього зробити. Повалили мене на землю і почали лупцювати. Я закривав лице руками і навмання відбивався ногами, поки не почув плач. Підвівся на ноги, а Павло тримає під руку Філіпа і веде до будинку, той ридає і тримається за лице. Вітчим і мама вибігли на терасу. Вона відразу взялася оглядати сина, потім цілувати і пригортати зі сльозами на очах. А у мене земля з-під ніг йшла. Кого вона зараз жаліє? Хіба це справедливо – ділити власних дітей і віддаватись одним на повну, а інших не помічати? Невже вона не відчуває моїх страждань своїм материнським серцем? 

- Це Назар його вдарив, сказав, що він старший, а ми тут ніхто! - Павло озирається на мене з тріумфальною посмішкою, знає, що зараз отримаю по максимуму. 

Тоді вперше вітчим спробував підняти на мене руку, та мама прийняла удар на себе. Він не очікував такого, тож забрав синів і пішов до будинку. 

- Синку, чому ти ростеш таким? Хіба так поводяться із рідними? Я і так тебе постійно захищаю, на все закриваю очі, а від тебе нема жодної вдячності. Йди до себе, завтра ж відправлю тебе додому. 

Вона пішла у дім до своєї сім’ї, закривши очі на мій брудний одяг і синці. Тоді я зрозумів, що не потрібен їй взагалі і матері у мене вже давно немає.  

Так, я дійсно хотів повернутись додому і плакатись бабусі, допоки не закінчаться сльози. Та що це мені дасть? Що змінить? Якщо не мої брати, то інші будуть витирати ноги, а можна ж навчитись ці ноги ламати, у прямому сенсі. 

- Запам’ятай, Назаре, наростивши великі м’язи ти не стаєш сильним борцем. М’язи – це лише м’ясо, яке чим важче, тим потужніше впаде на землю. Треба мати силу волі, на енергетичному рівні налаштуватись силою, впевненістю і безстрашністю. Хай у твоїх очах блищить спокій. Лють, злість нічого не дають, а навпаки – заповнюють усі думки і відволікають тіло. Ти лев, а всі інші просто гієни, наважились нападати, отримають віддачу сповна. Ніякого жалю до інших, тебе ніхто не пожаліє. Якщо ти став на цей шлях, дороги назад не буде. 

- Знаю, тренере! Найбільше я боюсь викликати у людей жаль. Я стану левом, сильним і мужнім. 

Удав задоволено розсміявся і нахилився до мене: 

- Станеш, знаю. Я допоможу тобі, хлопче, а ти потім відпрацюєш, як підростеш. 

- Усе відпрацюю, до копійки. 

- До копійки, не сумнівайся. 

*** 
- Ти спиш? - Спитала обережно і майже шепотом. Я був їй вдячний, що витягла з думок. 

- Ні, ніяк не виходить, - краще б я спав і не думав про всілякі дурниці, які давно вже втратили сенс. 

- У мене теж. Я дуже хочу їсти, - і стало ще більше не по собі. Замість того, щоб вибиратись звідси і рятувати Росичку, я копаюсь у минулому. Я теж голодний, як вовк, ці ягоди взагалі не втамовують голод. Завтра спробую щось уполювати чи знайти їстівне, лише ніч би протриматись.