Розділ 8

Лілі 

Після сніданку, який був смачним, але приносив ще більше відчуття голоду, я чекала подальших команд Назара. Навіть добре, що він визвався вести, бо не знаю, чи змогла б я вірити у порятунок власному розуму. Це у місті, так би мовити, у своєму болоті, я із легкістю даю собі раду з перешкодами, а тут я просто безпорадний пуголовок. Я подумки змирилась рушати у далеку і виснажливу дорогу. Сподіваюсь, ми спускатимемось вниз, а не навпаки – дряпатимемось нагору. Одне добре, хоч спека припинилась завдяки прохолодному вітрові. Ми вдягли вже сухий одяг, зібрали всі свої скромні речі. Назар почав оглядатись довкола і його настрій зіпсувався. 

- Напевно, знову буде гроза. Нам треба десь сховатись. 

- Зараз би ту хатину, я була б дуже рада там знову з’явитись, - тепер вона здавалась мені п’ятизірковим готелем, її найголовніший козир – це розташування біля дороги, яка точно веде до села. 

- Тільки один вихід – із гілок побудувати на дереві хижину. 

Якби він не почав із допитливістю розглядати підходяще дерево, я б подумала, що це жарт. 
- Це забере багато часу, ми так не встигнемо вийти звідси. 

- А куди нам іти? Тут ми були у безпеці вночі, заночуємо знову. Краще тут, ніж десь у полі. 

- Добре, будуй, а я назбираю ягід, потім підіймусь тобі допомогти. 

Як же хотілось знову заперечити, та я тепер не мала права голосу. Отак підвищила його один раз, трохи зайшовши в крайнощі, і зовсім втратила. Мабуть, він має рацію, не хочеться знов промокнути до нитки, та й сил іти зовсім немає, мої м’язи і досі болісно ниють. 

Я знову взялась наповнювати мішечок ягодами. Пробиралась крізь колючки ожини і діставала великі плоди. Сьогодні ми мали спостерігати за іншими людьми, як вони це роблять, але нам пощастило самим випробувати все на собі. Збоку знайшлись ще і кущики чорниці, тут я затрималась довше, адже ягідки маленькі, а тримаються добре, ще спробуй відірви.  
До дерева поверталась поволі, знову милуючись Назаром. Він назбирав купу міцних гілок, збоку така ж купа менших гілок із листям і безліч мотузок із повзучого куща. 

- Ей, Росичко! - Голосно закричав і присвиснув. - Пришвидшуйся, мені потрібно це все подавати нагору. 

- Ніколи не бачила, щоб квітка важкі гілки тягала! - Жартома огризатись ніхто не забороняв, тож я цим із задоволенням користувалась. 

- Ну, якщо хочеш, можеш приступити до прямих обов’язків! 

- Це ще яких? 

- Почни збирати і їсти комах, жуків. Нам обом із цього користь – ти  вгамуєш голод, а мені ягід більше залишиться. 

Я сильно зціпила зуби, потім шумно видихнула і вже спокійно запитала: 
- Ти ще довго тут стоятимеш? Вистрибуй нагору, скоро гроза почнеться. 

Він задоволено всміхнувся, так вже радів, що приборкав мій норов. Потім поцілував мене у щоку, а я, звісно, почала ухилятись. Нещиро, та він цього не знав. Мені подобалося його почуття гумору, мабуть, це єдине, що нас досі тут тримало і не давало опустити руки. 

Назар перекидав гілки поміж двох паралельних стовбурів, робив з них своєрідний щит, весь переплетений ліанами. Потім прикріпив чотири опори, робив дещо схоже на стіни і дах із гілок з листям, і знову все обплітав ліанами. Я тим часом нарвала листя папороті, з нього вийшов своєрідний але м’який матрац. Ми ледь встигли залізти всередину, як почули шум, що наростав. Ніколи раніше не бачила, як приходить дощ. Він ішов до нас стіною з однієї гори на іншу, наче хвиля. Збоку наша фортеця могла виглядати смішно, але вона виявилась міцною і, найголовніше, не пропускала вітру і дощу. Я поклала поміж нас ягоди і розчаровано промовила: 

- От і наш ситний обід, а заодно й вечеря. 

- На ягодах ми довго не протримаємось, завтра у будь-якому випадку рушаємо в дорогу. Але, змушений визнати, ягоди у тебе вийшли непогані, - нотки сарказму пролунали у цих словах. Вважає мене не хазяйновитою, та тут його чекає підступний сюрприз. 

- Я добре вмію готувати. Сподіваюсь, у мене буде можливість тобі це довести. 

Ні, я не лукавила, я нахабно брехала. З кухнею у мене не те, щоб не складалось, над цим і замислення до сьогодні не було. Ну, що ж, повернемось додому, матиму нагоду навчитись. 

- Добре, що сказала, тепер ти будеш змушена, - він поволі закидував ягоди до рота, а потім зупинив пильний погляд на мені. - Якщо чесно, я не думав, що така дівчина готує.  

- Я насправді проста, це зараз у мене багато всього є, ще кілька років тому  я теж починала у нашій редакції кур’єром, - цього разу я не лукавила. Так, підійматись інколи потрібно з самого дна, самотнім це складніше в рази. 

- У це важко повірити. Мені дуже цікаво дізнатись більше про твоє минуле. 

- Це довга і нудна історія, - мабуть,кожен не хоче згадувати важкий період із життя, адже доведеться у ньому знову копирсатись, відчувати ті самі емоції. 

- Ну, до ранку ще далеко, а від нудьги інколи пропадає апетит, тож починай вгамовувати голодного звіра у мені. 

Я деякий час мовчала, не знаючи, з чого почати. А потім відклала ягоди набік і вмостилась головою на його коліна. Назар згріб мене у свої обійми, тепер я лежала на його животі. Він вдивлявся у моє обличчя, а я дивилась вдалину і, розповідаючи, проживала все наново, бачила картинки минулого поміж гір.  

- Мої батьки – вчителі. Вони завжди бачили мене педагогом, а я мріяла бути журналістом. Я добре вміла писати твори, та й розслідування всіляких загадкових історій завжди вабило. Ми жили мирно, допоки не настав час вступу. Я їх не послухалась, навмисно провалила вступні екзамени, а після вступила на журналістику. У такому віці ти почуваєшся королем цього світу, і всі вершини здаються маленькими пагорбами. Батьки дуже образились, відмовились мені допомагати фінансово, мабуть, очікували мого швидкого повернення. Тоді я змушена була вдень вчитись, а вночі працювати прибиральницею. Так і минуло моє навчання. Спочатку батьки мене ігнорували, потім поступово я у них розчарувалась, і не приїжджала вже декілька років додому. Після закінчення навчання намагалась влаштуватись у нас журналістом, але мене не взяли, тому працювала кур’єром. Тихо наглядала за статтями і роботою в цілому. Потім наважилась підійти до начальниці і вручила їй мої варіанти статей. Втрачати мені було нічого, а шанс хоч і мізерний, та все ж був. Вона зверхньо глянула на мене, засміялась і сказала зайти до неї через годину. Здавалось, та година тривала вічність. Я, ледь дочекавшись, несміливо відчинила двері і її слова приголомшили – мене взяли. Я викладалась на повну, ми дедалі частіше зустрічались, так і стали подругами. Тамара Дмитрівна чудова людина, вона мені заміняє сім’ю, - я зупинила свою розповідь. Назар не перебивав моїх думок, чекав, коли знову почну. - Знаєш, після того, як ми врятуємось, я піду до батьків. Мені важко без них, мабуть, я помилилася.