Розділ 7

Назар 

Я пробирався крізь перешкоди у вигляді рослин, дощу і темряви з легкістю. Моє тіло сильне і витривале, та я боявся за неї, вона має маленькі кроки і тендітна, як дитина. Я міг би закинути її на плечі, та це затримувало б ще більше, а втікати треба було негайно і якнайдалі. Вовки – хитрі та продумані хижаки, а тим більше зграєю, хоч один рух проступити і все, ти у їхніх лапах. 

Лілія падала, плакала, кричала від болю, а я підіймав її на ноги і знову тягнув за собою. Намагався бігти попереду, щоби першим натрапляти на перешкоди. Вона викликала у мені бурю різних емоцій, настільки суперечних, що у голові не вкладалося. Хотілося вдарити й обійняти одночасно. Подобався навіть впертий характер, тільки такі люди можуть чогось досягнути.  

Я не планував зупинятись, та вона б більше не витримала, після цього марафону корчитиметься від болю кілька днів. Я знайшов підхоже дерево і витяг нас на самий верх – єдине хоч трохи безпечне місце. Хоча ми, напевне, потрапили у заповідник, а тут всюди небезпечно, ліси наповнені хижаками, і вовки – не найгірші, є ще ведмеді, отруйні змії. А цим тваринам хоч би що, від них не сховатись. Сподіваюсь, Лілія цього не встигла вивчити, а я завжди перевіряю те, з чим можу зіткнутись. 

Я прокинувся першим на світанку. Озирнувся довкола і лише з розпачем упевнився, що ми надто далеко від людей. Коли глянув на дівчину, стало ще більше прикро. Вона вся у синцях і подряпинах, одяг понівечений. Тільки б не було серйозних травм чи ран, бо це нас доб’є остаточно. Вона плакала, а я заспокоював, вперше у своєму житті вчився бути ніжним із кимось. І мені сподобалось. Виявляється, це так приємно і важливо – почуватися життєво необхідним слабшій людині. 

Лілія вирішила добре мені віддячити: образами, криками і безглуздими звинуваченнями. Ненавиджу, коли хтось кричить на мене, виникає бажання одним помахом руки зупинити божевілля, та вона дівчина, і я ніколи цього не зробив би. Думки заполонила лють, я висловив все, не стримуючи крику, і втік якнайдалі від невдячної. 

Пройшов крізь смугу лісу і зупинився на галявині. Заплющивши очі, згадав момент свого життя, у який волів ніколи не повертатись. Захотілось знову ступити на ринг, і не звичайний для боксу, де правил більше, ніж дозволеного. А на «чорний» ринг, де можна майже все, окрім смертельних ударів. Мені необхідно було визволити звіра зі свого розуму, і лише тіло могло це втілити.  
Я боровся на смерть зі злом, чорним злом, яке посилив у моїй голові тренер. Уявляв його перед собою і використовував заборонені прийоми, а коли бачив, як той кривиться від болю, помалу відпускало. Так, я ненавиджу цього покидька, що калічить молоді життя, забираючи їхню волю і здоров’я. 

«Назаре! Ти виріс, став повноцінним чоловіком, і останнього з тебе зробив саме я. Ти доведеш це у повній мірі, а якщо не зможеш, поплатишся життям. За мій труд грошима не відкупишся, лише кров’ю і потом». 

І він мав рацію – ці слова втілювалися у прямому сенсі. У, на перший погляд, звичайному тренері з боксу й інших видах єдиноборств ховався Удав – нелегальний власник боїв, який разом із купкою божевільних багатіїв проводив чорні поєдинки. Це не просто дитячі забавки, а добре відпрацьована система, яка тримається на величезних грошах.  
На мені Удав добре заробляв, я відплатив йому сповна, абсолютними перемогами. А коли вирішив, що досить, він не став принижуватись і вмовляти залишитись, лише нагадав: «Навіть один тихенький звук проти мене – і ти замовкнеш назавжди». 

Я не боявся. Цього негідника давно потрібно посадити, однак не було жодних фактів проти нього. Він щоразу страхувався, нас привозили на бої у закритих фургонах, із мішками на головах, відкривали очі вже у приміщеннях, які завжди були схожі на підвальні і ні разу не повторювались.  

На інстинктивному рівні я відчув Лілію, від неї віяло страхом. Не знаю, злякалась моєї відсутності чи того, що зараз бачила, та мені байдуже. Не хоче по-доброму, я влаштую по-поганому. Я хороший тренер, із фізичними навантаженнями вчора ми виконали норму наперед, зараз психологічно вчитиметься виживати у соціумі. 

Вона виявилась розумною, виконувала всі мої правила. Треба було одразу показати себе справжнього і не грати джентльмена, так спокійніше. Вона хороша дівчина, однак думає лише про себе, а так не вийде. Від цієї миті я хочу не лише віддавати, але й отримувати. З першим завданням учениця добре впоралась, терпляче зривала ожину і навіть не подумала попросити про допомогу. Я вже навмисне дивився із нахабністю, та вона не видала нічого такого.  

Коли ми зняли маски і стали собою, наші стосунки налагодились. Лілія старалась стримувати емоції і не зачіпати мене, та це зовсім не було їй притаманно. Щоб не забувала, ким є насправді, я дав їй прізвисько – Росичка. З вигляду така ж невинна, а всередині вирує ураган. Поки не знаю, чому вона стала такою, та це не надовго, зовсім скоро я вивідаю всю правду.  

Мені вже давно стали очевидними почуття до Лілії, всі думки, якими б вони не були, лише про неї. І лише від неї залежить, я дам цим почуттям розростатись чи відведу їх на ринг і зроблю лютим суперником. Тоді я ще не розумів, що у нашому поєдинку я вже давно лежав у нокауті біля її ніг.