Розділ 6

Лілі 

Я щосили бігла вниз по слизькій траві, а перед очима був тільки образ цих чудовиськ. Їх там так багато, ціла зграя, і вони голодні, біжать вверх, скалячи свої жахливі ікла, зі здибленим сірим хутром на спинах. Ніколи не бачила вовків наживо, і краще б цього не сталося зі мною. Їхній вигляд через скло бінокля викликав ілюзію захищеності, однак вартувало його забрати і поглянути так, як все тіло німіло від жаху. 

Назар здавлював мою руку, тримав її мертвою хваткою. Коли я падала, різко підіймав на ноги і знову тягнув уперед. Він часто озирався назад, а я не могла цього зробити. Страх поселився у кожній клітинці мого тіла, я не мала думок, не відчувала болю, а лише його крижаний холод. Ми довго бігли вниз, а потім забрели у густий ліс. Хоч на полі ще і було видно, та в лісі наставала пітьма, через наближення грози здійнявся ще й туман, а згодом із шумом полився холодний дощ. 

Тепер ми бігли навмання, гілки боляче били по обличчю, рятували лише яскраві вогники блискавки, які хоч трохи допомагали орієнтуватись. Ми не зупинялись, не знали, чи нас переслідують хижаки, та й перевірити це стало неможливо. Страх не зникав, лише посилювався, ти ж не знаєш, що попереду, не знаєш, що позаду. 
Я ослабла, боліло все тіло, ноги відмовлялись рухатись, як тільки я зупинялась, Назар знову тягнув мене вперед. На якомусь етапі я повністю зламалась, безпорадність виявилась сильнішою. Від довгого бігу я задихалась, холодне повітря із болем вривалось у груди, здавалося, там з’явилися рани, видихати з кожним разом ставало неможливіше. Я вирвала свою руку із Назарової і почала істерити: 

- Годі! Відпусти мене, покинь тут! Я більше не можу, я більше не хочу! 

Він тоді не сказав нічого, лише вхопив сильніше за руку і знову потяг за собою. Ми бігли то вверх, то вниз, через потоки, ліси, галявини, не знаю скільки тривало це божевілля, та, здавалось, цілу вічність. Нарешті, він зупинився за черговим лісом і почав мене висаджувати на дерево. Нижня гілка була досить високо, та Назар з легкістю мене закинув на верх, а потім і сам вистрибнув. Він витягав мене по стовбурах вверх, а я не відчувала свого тіла. Здавалось, на мені немає живого місця, і я сама стала нестерпним болем. Серце билось зі скаженою швидкістю, я не лише відчувала його у грудях, я чула стукіт у вухах.  
Назар сів на товсту гілку і пригорнув мене до себе.

 Я і не помітила, як стихла гроза, лише наявність місяця у небі мені дала це зрозуміти. Дощ теж закінчився, і тепер лише величезні краплі злітали з листя на землю. Я підняла погляд на Назара. Він тремтів, його груди швидко здіймались при вдиху і зі свистом опускались. Він розгублено вдивлявся навколо, його лякав кожен шурхіт навкруги. Він здригався і різко озирався на всі боки, а я щоразу німіла від страху. 

Через деякий час я почала мерзнути, так холодно було, наче навулиці мороз. Біль потроху відступав, йому на зміну прийшло оніміння та затерпання рук і ніг. Назар грів мене своїм теплом, цілував руки і видихав на них тепло, а я була щаслива, що він поряд. Не покинув мене там саму, а з останніх сил тягнув за собою, і зараз сам тремтить від холоду, а мені віддає останнє тепло.  

Як же я стомилась, більше не було сил тримати навіть повіки. Назар трохи відігнав мій сон своїм шурхотом. Він відривав від дерева гілки повзучих кущів і сплітав із них товсту мотузку. Потім нею обмотав нас і міцно прив’язав до дерева. Йому більше не потрібно було мене тримати, та він все одно вдавлював моє тіло у своє. Я почала засинати, це було так приємно. Сон взяв верх над усіма почуттями і відчуттями.  

Мені снились приємні сни. Я – маленька дівчинка, міцно сплю у своєму ліжку, і з усмішкою прокидаюсь від маминого дотику до мого волосся. Але вся казка закінчилась, як тільки я з болем розплющила очі. Назар гладив мокрі пасма мого волосся зі скорботним виразом обличчя. Дивився так, ніби бачив дещо жахливе, але я розуміла, що єдиним перед цим поглядом було моє понівечене обличчя. Сльози хлинули з очей і болісно пощипали щоки, я ледве розірвала губи і промовила: 

- Боляче!  

- Я знаю, мила, знаю. Потерпи трохи, прошу! 

Все тіло оніміло від того, що ми не рухались цілу ніч. Біль став ниючим у всіх м’язах і кожен рух приносив страждання. Найбільше боліло під мотузками, здавалось вони врізались у самі кістки. Назар помалу розв’язав нас і я почала дихати повними грудьми. Підняла руку, щоби торкнутись обличчя, та він мене зупинив. 

- Не треба! 

- Чому? - Я почала гірко плакати. Обличчя Назара було все пошмагане подряпинами, такі ж руки. Якщо його міцна шкіра у такому плачевному стані, то що відбувається з моєю? - Ти весь у подряпинах, а я? - І знову зачала лити сльози. 

- У тебе все добре. Я біг першим, тому приймав більше ударів гілками, ти красива! Це правда, не плач. 

Я добре розумію що це брехня, але він старається, у таку мить підтримує, заспокоює, і дійсно хочеться вірити в його слова. Якби я опинилась там сама, вже і сліду від мене не лишилось би. Коли живеш звичним життям, немає часу думати про його цінність, тільки коли смерть моторошно дихає у потилицю, доводиться різко прозрівати. 

- Нам потрібно спуститись вниз! 

- Ні! - Від різкого крику заболіло горло і ледь не зірвався голос. Та я не думала зупинятись, хай просить що-завгодно, тільки не це. - Ні, Назаре, я не можу, мені страшно. 

- Все гаразд, вовки залишились там, дощ змив наші сліди, та й відбігли ми досить далеко. Тут помремо від голоду та спраги, мусимо спускатись! Тримайся за мене, я тебе помалу здійматиму. 

Здається, йому було байдуже на мої відмовки. Він упевнено вів, а я лише змушена була покірно йти слідом. У такій ситуації вигідно мати сильного поводиря, а мені дістався дуже сильний. Я з останніх сил вчепилась у його плечі, він впевнено злазив із гілки на гілку, на нижній обережно мене залишив, сам стрибнув на землю, а потім вхопив і мене. Стояти на ногах було неможливо, все тіло ломило і скручувало, необхідно було лягти. Довкола нас: дерева, висока терниста трава, малі деревця та колюча ожина з великими чорними ягодами. Ми пролізли через зарості до лісу, який був неподалік. Із полегшенням я опустилась на м’яке листя, воно вже висохло під впливом сонячних променів та теплого вітру. Природа завжди з легкістю ховає свої травми, от би і нам так швидко відновитись. Виявилося, просто полежати на землі – це велике щастя.