Розділ 3

Назар 

Чи притаманно чоловікам довго вдивлятись у своє відображення в дзеркалі? Так! Хтось дивиться, бо бачить там нездару і не наважується у цьому зізнатись сам собі. Інші навпаки – задоволені тим, кого бачать, мужність пробиває з кожного сантиметра тіла і пронизливого звіриного погляду. 

За своє недовге життя я побував у обох ролях, і гордий, що зміг із нездари стати справжнім чоловіком. Це лише початок мого довгого і тернистого шляху, я йтиму босим по оголених і гострих, мов леза, шипах, щоби залишались криваві рани. До кінця життя бачитиму потворні шрами на власних ступнях і пам’ятатиму, як ішов. Сам. Без підтримки тих, хто мене викинув і забув, наче не жива людина, а просто непотріб. Без тих, хто соромився зізнатись у моєму існуванні. 

Будучи ще хлопчиком, я став напів сиротою – батько помер у нещасному випадку. Мама дуже важко переживала цей період, я намагався її підтримувати, звісно, по-дитячому, однак дуже щиро. Вона тішилась мною, це відчувалось потоком теплої любові, ніжності і захопленості. Я був щасливим, коли слухав цікаві казки перед сном, коли відчував, як мама перебирає моє волосся, із завзятістю грається у різні ігри і підтримує в усіх починаннях. 

Жити ставало дедалі важче, її зарплати ледь вистачало. Рятували овочі з дачі від бабусі і її найсмачніші пиріжки. Я не скаржився, адже мама так старалась, і вірив, що у неї точно вийде все змінити. 

Одного ранку вона зібрала свої речі й із заплаканими очима попрощалась зі мною. Поїхала за кордон на заробітки, а я залишився з бабусею. Тоді я міг годинами стояти біля вікна і виглядати її до болю знайомий силует, та все було марно. Час так помалу повз, більше не тішили бабусині пиріжки, ігри, порожньою була кімната без її запаху. 

Так у гіркому очікуванні минали роки, а потім – у безмежному щасті, коли вона наближалась, щоб міцно обійняти. Та все змінилось однієї миті, мама приїхала з великим животом і сказала, що там мій братик. Я не розумів, як таке могло статись, у мене немає нікого, крім неї, а у мами тепер є чоловік і інша дитина.  

Приїзди ставали рідшими, а згодом вона і взагалі не приїжджала. Тільки надсилала фото щасливої сім’ї з двома синами. Я дивився і серце розривалось від болю, відчаю і розчарування. Мені дозволяли один раз на рік приїжджати на Різдво, щоб святкувати у колі родини. Спостерігати за сяйливими обличчями братів, їхніми зверхніми глузуваннями у мій бік і щоразу байдужішим поглядом мами. Я повертався додому розбитим і спустошеним. 

У дзеркалі відображався худий, згорблений із розпухлими від сліз очима  хлопчина. Вона мене покинула, бо я нездара, іншої причини немає. Це був останній раз коли я дозволив собі виплакати всі сльози, спустошив їхні запаси, щоби більше не виступали ніколи. Я доведу, що кращий від них, що гідний бути сином, яким пишаються і якого цінують. 

Щоб позбутись нікчемного вигляду вивідав найближчу секцію по боксу. Займатись офіційно було надто дорого, та й бабуся б не дозволила. Я тихенько проникав усередину, шукав найтемніший куток і якомога пильніше спостерігав. Потім вдома, тільки згасало світло у бабусиній кімнаті, згадував усі прийоми і відточував їх з невидимим суперником. Кілька разів мене ловили і за шкірку викидали на вулицю, а коли їм це набридло, вивели до тренера і кинули у його ноги. Він довго висміював, показував моє місце і, щоб остаточно принизити, поставив на бій зі своїм найкращим учнем.  

Юрба хлопчин голосно сміялась наді мною, і це вкотре нагадало, що я нікчема. Це був перший і єдиний шанс довести протилежне. Я боровся всім своїм нутром, знаходив сили, хитрість, різкість і кмітливість. Коли тренер зупинив бій, настала повна тиша і лише противник боязко схлипував, залитий слізьми. 

Мене взяли на тренування без оплати, за усі вміння розплачусь, як стану повнолітнім. Я був щасливим, віддавався справі всією душею, результати тішили її. Я виріс, тіло набуло чоловічої спортивної статури, а погляд став жорстким і впевненим. 

Не знаю, чи тренування, чи дорослішання повністю змінили думки. Мені не потрібна була любов і увага мами, не потрібно було все, що її стосується. До повноліття я підробляв всюди, де лише міг, щоб допомагати бабусі нас годувати. Гроші, які надсилала мама, щоразу записував і ховав у конверт, щоб на Різдво їх із річним звітом повернути до копійки. Моєї ноги у тих чужих людей не буде ніколи.  

З повноліттям життя почало стрімко мінятись. Я влаштувався працювати фітнес тренером у престижний клуб, із моїми даними це було легко. У нас з’явились постійні гроші і життя потроху налагоджувалось. Однак на мені висів борг, за який грошима не розплатишся. Тренер втягнув мене у нелегальну справу – вночі у підвальному приміщенні я тренував хлопців, але не в боксі, а в боях без правил. Інколи і взагалі доводилось битись на «чорному» рингу. Спочатку я навіть пишався собою, ставав сильнішим, а страх у очах противників приносив задоволення. Потім розумів, що це небезпечно. Ні, не через травми, а через можливі проблеми із законом. 
Виходу не було, я працював, отримував гроші і заспокоювався тим, що все це не надовго. Минали роки, нічого не змінювалось, остаточно зрозумівши, що цей негідник затягує лише глибше на дно, я обірвав весь зв’язок і нарешті вдихнув волю.  

З цього моменту всі мої старання летіли у ще більшу прірву. Пробитись самотужки у великий спорт – непідйомна ноша. Виходить, я просто мало стараюсь, працюватиму наполегливіше і терпляче чекатиму того самого моменту, який мусить настати. 

Скоро у бабусі день народження, вона вже геть старенька, хоч і тримається. Вона витратила на мене багато років, сил, терпіння і любові. Мені хотілось її вразити подарунком, – тижнем у найкращому санаторії, тож знову потрібен швидкий заробіток. Я відкрив перше оголошення і влаштувався кур’єром у хороший журнал. Робота виявилась із сюрпризом, адже тут назрівав великий проєкт, а хитрий план сам побудувався у моїй світлій голові. Ось і настає той довгоочікуваний момент істини. І допоможе мені не тривале тренування, сила чи наполегливість, а невинне хобі, якого я до сьогодні соромився.