Розділ 2

Лілі 

Я прокинулась від остогидлого, набридлого, надокучливого звуку будильника. Так, знову мій єдиний джентльмен «радував» своїм «милим» звуком дзвеніння, що в’їдався у кожен найменший нерв головного мозку. Мабуть, варто задуматись про інший не звук, а голос, що будив би мене зранку. Однак поки що – тільки задуматись. 

З особистим життям у мене зовсім не складалося. І тут проблема аж ніяк не в мені. Мене оточує безліч багатих, харизматичних, цікавих, красивих чоловіків. Проте є лише два варіанти побудови з ними стосунків, і обидва мене абсолютно не влаштовують.  

Отже, перший: чоловік у поважному віці і статусі зробить мене своєю коханкою, точніше – однією із них. Якщо пощастить, можна його втримати на кілька років, якщо ні – на кілька тижнів. Все залежить від уміння вдавати когось, а я цього не вмію і не збираюсь вчитись.  

Другий ще гірший: молодий багатій одружиться зі мною, ми за роки сімейного життя обзаведемось кількома милими дітлахами і кількома такими ж милими коханками. Доки мій чоловік буде поїдати з ними делікатеси в елітному ресторані, я буду мовчки поїдати гіркі сльози вдома на кухні. 

Тож єдиний оптимальний варіант для мене – будильник. 

Робочий день почався з кави з начальницею. Разом обговорювали деталі майбутньої поїздки та спосіб подачі матеріалу. Ми так захопились робочим процесом, що не одразу почули стукіт у двері.  

- Так! Прошу, заходьте! - Тамара Дмитрівна швиденько гукнула і тут же поважно вмостилась у своє крісло. Я згадала про фотографа. Очевидно, це був він. 

До кабінету ввійшов вродливий високий молодий хлопець. 
У нього було акуратно підстрижене світле волосся, стильний одяг і досить спортивна фігура. Лише я спіймала себе на думці, що він мені подобається, як уламки пам’яті своїми гострими краями розранили всі позитивні враження. 
Це він вчора ледь не збив мене з ніг коробками. Всередині різко прокинулась лють і, тільки-но зібравшись висварити цього невдаху, я кинула мимовільний погляд на начальницю. Вона сиділа задоволена і зацікавлена. Я на хвилину захотіла промовчати, та цього у мене не вийшло. Тому різко піднялась зі свого місця і підійшла до хлопця. 

- Ти не фотограф, а кур’єр! Самозванець! Це ж ти вчора ледь із ніг мене не збив своїми коробками. 

- Мене вчора тут не було, я вперше Вас бачу! 

Він зробив невинний і здивований погляд, той самий, холодний і крижаний. Я могла б і дійсно засумніватись, та ці очі сплутати з іншими було неможливо. Лють потроху змінював страх. Не подобався він мені і все. 

- Що значить вперше? Ти за ідіотку мене маєш? 

Нас зупинив грізний тон начальниці, вона кинула на мене злісний погляд і я мовчки сіла на своє крісло. 

Хлопець усміхнувся, привітався і сів навпроти мене. Він люб’язно назвав своє ім’я і протягнув руку до начальниці, вона йому відповіла цим же жестом. Через мить із таким же милим виразом лиця протягнув руку до мене. Нічого не залишалось, окрім як відповісти. Коли наші погляди зустрілись, у його неймовірно синіх очах проблищали нотки страху. Впізнав, але мовчить. А це вже цікаво. Що ж ти приховуєш?.. Можливо, не кур’єр, а шпигун-конкурент, який хоче всю справу нам зіпсувати? 

Не дивлячись на його розгублений вигляд, Назар говорив досить розумними словами. Тамара Дмитрівна була така задоволена його кандидатурою, що у мене язик не повертався зупинити весь цей цирк. Я вирішила пограти у мовчанку і тихенько спостерігала за обома. 

Начальниця сьогодні вперше прийняла рішення без моєї згоди, я, звісно, кивнула головою, погодившись, та це був вимушений жест. Ми завжди довго радились і прислухались одна до одної, а тут моя думка, вочевидь, була зайвою.  
Окрім неприязні до брехливого хлопця, у мені прокинулись ще і ревнощі. Я з останніх сил тримала в собі бурю, що так і виривалась назовні. Ще трохи – і я приб’ю фотографа просто у коридорі, так пройдуся по його самовдоволеному его, що він сам відмовиться. Своє рішення я вже остаточно прийняла, і такий напарник мені категорично не підходить. 

Нарешті він попрощався з начальницею, зі мною, а тоді вийшов у коридор. Я швидко вийшла слідом і, лишень зачинились двері, вхопила його за лікоть. Назар поволі обернувся і напоровся на мій злісний погляд. Він трохи почервонів. Напевно, боїться, негідник. Зараз я виведу його на чисту воду. 

- Ти що, за ідіотку мене маєш? Ти був тут учора! 

- Вибач! Так, я був, твоя правда. Але я не міг у цьому їй зізнатись. Не так давно я влаштувався тут кур’єром. Фото мої заробітку не приносять, а жити треба. Я не міг зізнатись, мене б одразу вигнали. «Фотограф-бідняк» – якось не звучить, ще й на такий обнадійливий проєкт. 

Він був на диво спокійним і чесним зі мною. Я очікувала почути, що завгодно, лише не це. Так просто взяв і відкрив переді мною всі карти. Мій погляд впав донизу, я забрала свою руку з ліктя хлопця. Деякий час, все обдумуючи, стояла, не рухаючись, а потім знову, вже розчаровано, глянула в його обличчя. 

- Мені потрібна людина, якій я буду повністю довіряти і проводити багато часу разом. А ти з першої хвилини нашої зустрічі брешеш прямо в очі. То як нам працювати? 

- Прошу, дай мені шанс довести тобі, що я хороша людина і гідний фотограф! 

- Лише заради Тамари Дмитрівни я погоджуюсь. Як фотограф ти хороший, але як людина – змушуєш бажати кращого. 

Мені не хотілось слухати подальші пояснення, тож я розвернулась і пішла до себе. Ця розмова ще більш збила з рівноваги, я була розлючена і водночас не хотіла відміняти його кандидатуру. Прийняті мною рішення ніколи не відмінялись, а тут все вийшло з-під контролю. Куди не гляну, всюди його очі, такі блакитні, глибокі, такі щирі й невинні. І в той же час у них проблискує сила та відчай. Та й сам він мужній, високий і сильний тілом, а в душі є м’якість. Я раптом зрозуміла, чому злюсь – бо просто зовсім не можу його розкусити. Ну і гаразд, фотограф талановитий, на цьому і зупинюсь. У мене є набагато важливіші справи, ще потрібно добре подумати, що взяти з собою, мандрівка планується далека і важка.