Розділ 1

Серед нескінченного шуму офісної роботи чітко вирізнявся стукіт її підборів. Витончена і в усьому ідеальна леді, яка добре знає собі ціну. Вона не просто йшла, кожен рух тіла був дуже впевненим, здавалось, відшліфованим роками праці над собою. Коротка сукня чорного кольору стала одним цілим з усіма вигинами у міру підкачаної фігури. Довге темне волосся розсипалось по оголеній спині, локони, мов пружини, рухались у такт її ходьби. А обличчя... це найголовніший козир: пухкі губи, підведені яскраво-червоною помадою, акуратний носик із маленькою, ледь помітною, горбинкою і найцінніший скарб, навіть не скарб, а зброя масового ураження – великі очі. Вони мали незвичний зелено-карий колір, блищали від цього ще яскравіше, немов, якщо їй знадобиться, один лиш погляд спопелить все довкола. 

Лілія – одна з найкращих журналісток видавництва «Справжня Країна». Завжди була впевнена у своїх рішеннях, мала великий успіх у професії. Її статті завжди були на перших сторінках, її відкритість та доступність думки відзначали читачі. Завдяки таланту Лілію любила і вважала подругою начальниця Тамара Дмитрівна. Всі свої ідеї вона спершу завжди викладала перед Лілі (так любила звертатись до підлеглої). Лілія багато сил витратила на здобуття цієї дружби, і начальниця це добре розуміла. Однак не насторожувалась ніскільки, навпаки – вона у відповідь брала вигоду з підлеглої. Чим кращі статті видавала Лілі, тим успішнішою ставала вона сама. 

До того ж дівчина достукалась до самісінького серця, зуміла вкрасти його шматочок. За цією залізною, хоч і геть молодою леді, ховалась маленька покинута дівчинка. Дівчинка, яка часом потребувала любові, підтримки, материнської ласки, яку вона сама так нікому і не змогла дати, оскільки своїми дітьми так і не судилось обзавестись. Це була не просто дружба, це була їхня таємниця. Інколи обом здавалось, що вони – мати й дочка. Так вже склалися долі цих жінок, самотність в’їдалась у життя щороку сильніше. Тож єдиним спасінням була вірна дружба і наполеглива праця. Цей журнал тримався на міцному фундаменті, побудованому на двох вродливих і розумних головах. 
*** 
Лілі 
Я прокинулась від остогидлого, набридлого, надокучливого звуку будильника. Я ненавиділа його кожного ранку, і в той же час була вдячною за справну роботу. Мій ранок починався рівно о шостій із роблення мене красивою. Завдяки матінці-природі, яка хоча б одного разу була милостивою до мене і дала природну красу, це вдавалось зробити досить швидко. З іншими благами життя доводилось використовувати теж частину мого тіла – кігтики. Усе, що зараз мене оточує, – це їхня заслуга, а, оскільки, вони у мене гостренькі, живу у власній квартирі з новим ремонтом у чорно-біло-сірих тонах. Так, трохи холодно й темно вийшло, але все так, як і в моєму серці. Налаштуватися на довгий і, найчастіше, нудний робочий день допомагала чашечка кави, яку я щоранку пила на одному і тому ж місці. Мій улюблений куток у квартирі – балкон, закритий панорамними вікнами аж до самої дерев’яної підлоги, кілька вазонів із зеленню по боках і одиноке крісло-лежак із теплим коциком, швидше для декору, бо зігрівати він не вмів там, де було справді холодно. Я поволі пила ковток за ковтком і спостерігала, як люди поспішають у справах. Заспокоювало, що не лише мені доводилося щоранку так несправедливо мучитись. І хто придумав ці правила ранкового підйому? Ця людина була геть не справедливою до всього людства. 

Сьогоднішній ранок був зовсім звичайним, одним із багатьох сірих буднів. Крокуючи на роботу, я, як зазвичай, взяла каву з автомату у холі (так, ще одну, і не останню на сьогодні) і попрямувала до робочого місця. У коридорі помітила незвичну бадьорість та зацікавленість колег. Такими вони завжди бувають перед вигідною роботою. Всі перешіптуються і потроху ніяковіють від моєї присутності. Мене тут не те, що не люблять, швидше просто остерігаються наближеної до начальниці особи. Особи, яка колись переплюнула їх усіх.  

Дивлячись на колег, я зовсім відволіклась і сама не помітила, як налетіла на хлопця. Точніше, він налетів на мене, і це у нього вийшло досить боляче. Я підняла спантеличений погляд. Переді мною стояв високий і симпатичний, однак зовсім молодий юнак. Він розгублено дивився на мене, що чомусь розлютило. Я не витримала і насварилась. Все-таки я тут не остання особа, а він – один із багаточисленних відвідувачів, хай дивиться, куди йде. Та ще й з якимись коробками, які розсипались по підлозі. Хлопець роздратовано перепросив, ховаючи обличчя, згріб свої коробки і скоренько втік. На мить навіть здалось, що цей тип не якийсь незграба, а справжній злочинець, адже такої дивної поведінки давно не спостерігала. 

Трохи оговтавшись, я знову поглянула на колег, більше ніхто не видавав ні звуку. Звісно, ніхто не підійшов запитати, як я почуваюсь. Якби і хотіли, то не встигли б, бо я рішуче продовжила впевнену ходу. Зібралась із думками, підправила волосся і, постукавши у двері, ввійшла до кабінету начальниці. Він був мені ріднішим за свій, адже тут бувала частіше, допомагаючи розбиратись у нескінченних паперових завалах. 

- Доброго ранку! Там усі такі незвично радісні, щось сталось? - Я поволі наблизилась до м’якого крісла, що стояло перед столом і, впевнено вмостившись у нього, допитливо подивилась на керівничку. Вона була задоволеною і спокійною, як удав. Так виглядає людина, яка зуміла отримати щось дійсно цінне. 

- Доброго ранку? - Тамара Дмитрівна голосно розсміялась. - Лілі, він не добрий, він просто прекрасний. Ми отримали фінансування нового проєкту, який підійме наші прибутки в рази. І, що найголовніше, ти – його обличчя! - Вона чекала моїх шалено радісних емоцій. Спочатку я оцінила її талант переступати через усіх конкурентів, адже отримати гроші – це неабияке досягнення. Потрібно мати не лише світлий розум, а ще й хитрість чи навіть підступність. Заради успіхів у справах моя начальниця із милою посмішкою на обличчі могла ходити по головах суперників. Нічого кримінального, лише дізнатись про всю брудну білизну людини і вона сама люб’язно поступиться своїм місцем, яке виявилось їй не таким вже й потрібним.