РОЗДІЛ 5

Частина І

(Весна вже розгулялася не на жарт. Приємно тішили погляд барвисті квіти і наповнювали повітря своїми п’янкими ароматами. Зелені кущі, молоді деревця, фігурні доглянуті клумби та акуратні бруковані доріжки – все це так і вабило прогулятися і насолодитися чудовою погодою. Вздовж алей простягалися довголітні дуби, могутні стовбури яких неможливо було обхопити одній людині. Природа ожила і зацвіла, наче і не було довгого, холодного зимового сну. З приходом зими природа вмирає, щоб відродитись навесні і, відродившись, знову померти взимку… Безкінечне замкнене коло. 

О цій порі, завдяки теплій погоді в парку було дуже людно, а тому майже всі лавочки були зайняті. Не тільки барон Клемон та його чарівні гості виявили бажання прогулятися весняним парком. І все ж, компанія примостилася на вільній лавочці під старим розлогим дубом. Позаду них опинилося невеличке озерце, по якому плавало з десяток білих чи, скоріше, сіруватих лебедів. Сидячи поряд з вихованкою, графиня трохи нервово оглядалася: їй не дуже хотілося, щоб хтось із друзів чи знайомих побачили їх з Лорейною в компанії молодого барона. Звичайно, нічого такого в цьому не було, та все ж… Здавалося, що присутні не звертали на них особливої уваги. Натомість, всі гуляли, відпочивали і спілкувалися; хтось спостерігав за граційними птахами у воді, а хтось просто сидів, підставивши обличчя теплим сонячним променям. Лорейна радісно всміхнулася тітці – настрій у неї був пречудовий. Графиня ж не поділяла її радості і трохи розслабилася лише тоді, коли барон вибачився і відійшов від них, щоб поговорити з якимось своїм товаришем. Все одно, ідея приїхати в парк подобалася графині все менше і менше, про що вона і говорила зараз вихованці)

Графиня Еленор

І нащо я погодилась на це? 

Не знаю навіть, як ти мене вмовила… 

Хоч би не гнівався Аластер через те, 

Що про поїздку цю його не повідомила.

Лорейна

Ну, тітонько! Ну, Ви чого? 

Потішмось трохи гарною погодою… 

Хтозна, можливо завтра вже – 

Весна потішить нас негодою. 

(Графиня мовчить, а обличчя її серйозне і навіть суворе. Лорейна спостерігала за тим, як недалечко барон розмовляв з худорлявим молодиком, якого вона бачила вперше. Невдовзі, опираючись на тростину, до них приєднався ще один джентльмен і розмова після цього стала помітно жвавішою. Саме в цю мить, графині здалося… ні, не здалося. На лавочці зліва, за якихось десять кроків від них сиділа леді Урсула – вдова маркіза Честлі! «Подруга» Еленор весело сміялася, сміливо спираючись на плече свого білявого кавалера. Графиня завмерла, борючись з бажанням дивитися в бік маркізи, щоб помітити її наближення і не дивитися,  щоб самій не привертати уваги. Їй раптом сильно захотілося опинитись вдома, у своєму власному саду, що не поступався красою природі парку. Навіть той факт, що можна було побути трохи з Домініком, хай і в присутності Лорейни, вже не приваблював графиню. Еленор Блейк відчувала роздратування. 

Приблизно в цю ж мить, Лорейна, яка мрійливо роздивлялася барона Клемона зрозуміла раптом, що він теж дивиться прямо на неї. Їхні погляди зустрілися: Домінік привітно всміхнувся дівчині, але вона сором’язливо відвернулася. Зніяковівши і розгубившись, Лорейна підвелася і нічого не сказавши тітці, пішла до озера, щоб подивитися на лебедів. Їй неприємно було те, що барон помітив, як вона дивилася на нього, але наступної миті це вже видалося їй не таким значним. Ні про що не думаючи і нічого не підозрюючи, вихованка графині повільно прогулювалася вздовж озера. Все сталося дуже швидко… 

…Відійшовши вже досить далеко від місця, де сиділа тітка, Лорейна побачила маленьку дівчинку років чотирьох-п’яти на вигляд. Одягнена в чепурну сукенку і з милим капелюшком на голові – дитина гралася біля самої води. Поблизу нікого з дорослих не було, а тому Лорейна вирішила, що дівчинка, мабуть, втекла від няньки, що не надто уважно за нею дивилась. Не знаючи, що робити, вона оглянулася: тітка сиділа на тому самому місці спиною до них. Спершу Лорейна хотіла повернутися до неї, але зрозуміла, що не можна залишати дитину саму, та ще й біля озера. Потрібно було хоча б забрати її від води, щоб… 

Лорейна не встигла довести цю думку до кінця, бо цієї миті просто у неї на очах дівчинка потягнулася за чимось і… впала у воду! Часу на роздуми не було, та Лорейна й не думала – з усіх ніг кинулась у озеро, до дитини. Притискаючи бідолашку до себе, вона не без зусиль вибралась на сушу. Тут, ближче до берега, вода була їй по пояс, та Лорейна знала, що цього достатньо було б, щоб дівчинка потонула. 

Отямившись, відважна донька генерала зрозуміла, що на них ще й досі ніхто не звернув уваги. Поглянула на врятовану нею маленьку леді: дівчинка була повністю мокра, сильно кашляла (мабуть, таки наковталась води), але… не плакала! Лорейна швидко витягла її з озера – дитина навіть не встигла злякатися. В мокрому, брудному одязі їм обом стало холодно. Взявши бідолашку на руки, дівчина хотіла хоч трохи її зігріти: марна спроба. Раптом, крихітка розплакалася. Лорейна розгубилася, не знаючи, як її заспокоїти і зрозуміла, що дитина, схоже, плаче за своїм капелюшком, що лишився у воді. Тільки справжня леді могла засмутитися не через загрозу своєму життю, а через якийсь там капелюшок… Лорейна лагідно всміхнулася дівчинці й сказала: «Та годі, в тебе ще буде сотня таких капелюшків, навіть кращих за цей!». Мабуть, вона зрозуміла, бо перестала плакати. Лорейна тільки зараз збагнула, що стоїть… боса,  адже взуття її нещадно засмоктало в’язке дно озера. Що ж, добре, що паркові доріжки вимощені гладенькою бруківкою.