РОЗДІЛ 1

Частина І

(Родовий маєток Блейків. Середина весни. Сад. Полудень. Юна Лорейна Грей та її тітка – графиня Еленор Блейк розмовляють, сидячи на кованій лавочці, закладеній м’якими подушками)

Графиня Еленор

Запам’ятай, Лорейно юна,

Оці слова мої:

Якщо ти справді сильно любиш –

Борись за почуття свої!

І хай там що, хай пересуди

Ти не здавайся ні на мить,

Бо… скажуть і забудуть люди,

Самотнє ж серце – вщент згорить!

Лорейна

Так, тітко, Ваша правда:

Боротись треба – без питань.

Та що, як любов не взаємна,

Чи є це привід для вагань?

(Графиня задумується, розправляючи складки сукні на колінах, потім каже, ніжно погладивши юну вихованку по щоці)

Графиня Еленор

Взаємне почуття – то Неба чистий дар, 

Благословенні ті, хто ним заволодіє. 

А той, хто мов сліпець, дарунок відкидає – 

Приречений навік блукать серед примар.

Лорейна

Яких примар?

Графиня Еленор

Примарних мрій, обіцянок, людей 

Примарних слів, ілюзії життя… 

Лорейна

Як це – ілюзія життя?

Графиня Еленор

Маленька Лорі, вже ти не дитя 

Шістнадцяту весну ти вже зустріла. 

Я поясню, аби ти зрозуміла: 

Ілюзія життя – відсутність розуміння, 

Що все навколо тебе – чиясь дотепна гра. 

Ганчір’яною лялькою… без волі й почуттів, 

Лялькар керує спритно смиканням мотузків. 

Людиною ж, Лорейно, керують почуття 

Якщо душа і воля… у неї заслабка. 

Лорейна

Я зрозуміла, тітко, оці Ваші слова: 

Неначе птаха в клітці – 

Свої замкну я почуття. 

(Графиня стає серйозною, навіть сумною. У голосі відчутна туга)

Графиня Еленор

Птахи в неволі гинуть, 

І звірі, і людина. 

Замкнути почуття – 

Не легка то стежина. 

Не забувай, людська душа – 

То чисте полотно… 

Малюєш ти на ньому 

Добро, а часом – зло. 

Наприкінці життя – 

Побачиш ти картину, 

Замкнувши почуття – 

Змарнуєш фарб частину. 

Лорейна

Сумні Ваші слова, 

Навіюють печаль. 

В такий чудовий день, 

Негоже сумувати. 

Графиня Еленор

Дитя-дитя, які твої літа! 

Життя – веселе, юне й безтурботне, 

Співай, танцюй, радій щодня! 

Здається, ще недавно ти – маля, 

І над колискою я стомлено дрімаю… 

Так швидко виросла… й незчулась я! 

(Лорейна стає серйозною, бере руки графині у свої долоні і тихо каже)

Лорейна

Велінням Неба… матері не знала я: 

Любов, тепло й турботу, тітко, 

Від Вас я прийняла. 

За те, що знаю, вмію, як живу – 

Вам дякую і дуже Вас люблю! 

(Лорейна у пориві вдячності цілує руку графині і притискає до грудей. Жінка розгублюється і майже плачучи, каже)

Графиня Еленор

О, люба! Тепліші сонця ці твої слова, 

І Олів – рідна матінка твоя – 

Пишалася б тобою, мила, 

Коли б була жива.

Лорейна

Я знаю, тітко, знаю.

Графиня Еленор