32.4. …І важкі чавунні казанки преміум-класу 

Від цієї візуалізації замок Кощія знову відчутно здригнувся. З карниза південної вежі з гучним тріском відвалилися і полетіли вниз дві старовинні горгулії. Кам'яні потвори навіть не намагалися розправити крила — вони просто втомилися від щоденних емоційних перепадів свого хазяїна й вирішили, що розбитися об гранітний камінь буде значно спокійніше для їхньої магічної нервової системи.

А Кощій знову безсило опустився в крісло. Уся його фінансова всемогутність, мережі елітних ломбардів і вплив на магічному ринку зараз здавалися йому повним пилом порівняно з простими речами.

Він дивився в одну точку й згадував, як якихось триста років тому вони годинами сварилися до хрипоти через повні дурниці — наприклад, чиї володіння мають вищий статус на міжнародних магічних мапах: його суворе Тридев’яте царство чи її дикий непроглядний Прадавній ліс. Як вона з криками кидала йому прямо в голову важкими чавунними пательнями, а він, засліплений люттю, насилав на її болото тисячі ілюзорних жаб із зеленим люмінесцентним світінням.

А потім... потім вони завжди мирилися на курячих сідалах її хатинки. Сиділи прямо на даху, передаючи з рук у руки пляшку каламутного Савчиного самогону, настояного на підвальних мухоморах, заїдали це все кислими лісовими яблуками й мовчки дивилися на холодні північні зорі. І Кощій тоді вперше за кілька нудних тисячоліть свого безкінечного існування чітко відчував: там, під його ребрами, де за всіма анатомічними й магічними законами мала зяяти мертва пустка, крижане, надійно сховане в качиному яйці серце зрадницьки, гаряче і цілком реально калатає. 

— А вже в цьому столітті?! Ми ж ледь піввсесвіту не спалили, коли з'ясовували, у кого лісовики більш ліцензовані й відповідають міжнародним екологічним стандартам, — на губах Кощія з'явилася слабка тужлива посмішка, а в глибині темних очей на мить спалахнув колишній небезпечний вогонь давньої руйнівної сили. — Вона тоді примудрилася назвати мій готичний замок “депресивним недобудом із поганою вентиляцією й завищеними комунальними тарифами” і привселюдно пообіцяла перетворити зграю моїх елітних перевертнів-охоронців на домашні капці для своєї хатинки... Боже, яка ж вона неймовірна жінка! З якою харизмою!

— Ну от і я про те ж, — пробурчав Аристарх, незадоволено чухаючи дзьобом лапу й переступаючи по крижаному підвіконню. — Замість того, щоб сидіти тут і меланхолійно згадувати старі сімейні скандали епохи пізнього середньовіччя, ти міг би діяти як сучасний інвестор. Ну включи ти мізки, Костику! Відправ їй туди терміновим магічним кур'єром набір нових важких чавунних казанків преміум-класу. Бажано з товстим дном і ручним гравіюванням Лисої гори. Повір моєму багатовіковому досвіду: пустельні чоловіки такого точно не дарують, вони все більше по шовках і брязкальцях. Цей хід одразу виділить тебе на тлі цього нафтового шейха й нагадає Ягусі, де її справжнє коріння й улюблений реманент.

Кощій на кілька секунд замислився, роздивляючись свої довгі, бліді, прикрашені перснями пальці, якими він звик підписувати мільйонні контракти й вироком скріплювати долі боржників. У його голові миттєво вибудувався чіткий план дій на кілька пунктів. Куди поділася вся його розгубленість?

“Спробую ще раз, що я втрачаю? — похмуро подумав Безсмертний, відчуваючи, як усередині прокидається звична залізна воля. — Сам туди полечу. Особисто повернуся в ці їхні емірати, заберу її, розжену до бісової матері весь цей його арабський балаган разом із нафтовими вишками, золотими капцями й серверами... Якщо вона, звісно, сама весь той пустельний рай до мого прильоту дотла не спалить”.