32.3. Чого нервує Кощій 

— Спробуй не відпустити жінку, яка здатна варити зілля з чистої впертості й ганяти чортів ополоником, — вів далі Костянтин, удавши, що не почув репліку ворона. — Вона б усе одно туди поперлася, тільки по дорозі ще б і половину моїх ломбардів націоналізувала на потреби своєї відьомської гвардії. Я просто… мінімізував збитки для власного психічного здоров'я.

Він підвівся, розправляючи плечі, і в його поставі знову проглянула та сама древня велич, перед якою трепетали некроманти інших країн.

— І взагалі, я сумую не за нею… 

Почувши таке, ворон тільки зневажливо каркнув, не розмінюючись на людські слова: мовляв, хто б казав таке! 

— …а за тим, що цей пустельний вискочка посмів подумати, ніби його нафтові вишки значать більше, ніж моя репутація, — не повівся на реакцію свого начальника системи безпеки Костя. — А щодо Вероніки й Морріган, то не каркай даремно. Зараз усе розберемо.

— Ти взагалі уявляєш, як це виглядає з боку? — ворон злетів із трону і з важким лопотінням крил пересів на крижане підвіконня. — Найвеличніший темний чаклун слов'янського пантеону, жах білокрилих лицарів і кошмар усіх принцес, сидить у кутку, закутавшись у якийсь плед, куплений, до речі, на тому ж сході, і тихенько підганяє свій магічний тонометр під показники клінічної смерті! 

— А що мені лишається, Аристарху?! — раптом вибухнув Кощій, різко підхоплюючись на ноги.

Від цього раптового руху важкі золоті персні з чорними діамантами й печатками древніх родів на його довгих пальцях із грізним дзвоном ударилися об стільницю, а по залі прокотилася відчутна хвиля такого могильного холоду, що крижане візерунчасте скло на вікнах миттєво покрилося новим шаром паморозі.

Він гарячково почав міряти кроками кабінет, засунувши руки в кишені штанів і на ходу дістаючи носком ніжку важкого дерев’яного стільця.

— Ти бачив його останнє сторіз у магічній мережі?! Він стоїть на фоні свого “Некро-Тауера” в золотих, прости господи, капцях із соболиною облямівкою і пропонує їй персональний хмарочос! Хмарочос, Карле! Тобто, Аристарху! З видом на Перську затоку й особистим паркінгом для літаючих килимів!

Кощій зупинився посеред зали, розвівши руки в боки, і його темні очі спалахнули справжнім пекельним вогнем ображеного самолюбства.

— А я що їй запропоную? Ось що?! Нашу перевірену тисячоліттями, затишну вогку печеру зі сталактитами, де навіть мобільний зв'язок ловить тільки біля входу, якщо вилізти на сосну? Чи, може, екскурсію в мій триповерховий підвал із залізними скринями, де зберігаються боргові розписки столичних відьом і акції збанкрутілих магічних заводів? Вона ж сучасна жінка, їй простір потрібен, тераси, СПА-процедури! А в мене з водних процедур — хіба що болото з лікувальною багнюкою й дубова діжка з крижаною водою під дубом, де русалки щоп'ятниці влаштовують свої дикі посиденьки!

Некромант майже театрально зітхнув, і цей звук відгукнувся глухим гуркотом далеко в глибоких підземеллях замку, змусивши закованих у ланцюги привидів-боржників поквапливо затихнути.

Вона була там. У цій проклятій розпеченій пустелі, де повітря плавилося від спеки, поруч із пафосним шейхом, який напевно вже розгорнув перед нею всю свою східну розкіш: тягав по закритих бутиках елітної магічної моди й хвастався закляттями вищого рівня.

Перед очима Безсмертного миттєво постали жахливі, просто блюзнірські картини: Яга в напівпрозорих шовкових шароварах, Яга, яка ліниво сьорбає якийсь приторний фініковий сік біля басейну з неоновою підсвіткою, і цей нафтовий некрошейх, який схиляється над її рукою. 

Він легенько, але з таким підтекстом цілує пальці відьми, поки його руки, що ніколи в житті не тримали навіть важкого ритуального ножа чи брудного фоліанта, обережно обіймають її за талію. Та ну ні! До дідька в пекло все це!