30.6. “Розвага” для чужинської заброди 

Обм'яклу відьму разом із її сумочкою (і чавунною ступкою, яка ледь не надірвала спини шістьом дружинам) швиденько завантажили в закритий чорний некролімузин із тонованим склом. Машина безшумно рушила з палацового двору й помчала далеко вглиб безкраїх пісків — туди, де серед барханів ховався тисячолітній некрополь, запечатаний зловісними чорними рунами, звідки ще ніхто не повертався живим.

— Тут ти й залишишся, чужинська забродо! — злорадно крикнула Аїша, закриваючи важкі кам'яні двері гробниці. — Тут давні мумії й духи смерті, вони вип'ють твою силу, і ти ніколи не повернешся до нашого Таріка!

Дружини переможно перемигнулися, задоволено шепочучись під передзвін своїх численних золотих браслетів. Аїша впевненим рухом притисла до масивних кам'яних дверей додатковий сувій із прокляттям “Вічний морок”, щоб відьма точно не знайшла виходу.

Полегшено зітхнувши, заколотниці вмостилися прямо на прохолодний нічний пісок під похмурими стінами усипальниці. Лейла спритно дістала з-під аб'ї великий термос із пустельним чаєм із каркаде й прянощами, розлила його по маленьких склянках, і жінки приготувалися святкувати свою перемогу. Вони змовницьки посміхалися і з нетерпінням поглядали на запечатаний вхід, завмерши в очікуванні перших переляканих криків жаху з глибини склепу. 

Та всередині некрополя поки що панувала підозріла тиша.

Проте дружини тутешнього шейха зовсім не врахували специфіки нашої відьомської школи, яка вела свій рід ще від прадавніх відунів Київської Русі. Для спадкоємиці такої давньої магії всі ці пустельні гробниці, цвинтарі й похмурі склепи — аж ніяк не жах, а звичайне, навіть звичне робоче середовище. Щось на зразок затишного офісу, знайомого з незапам'ятних часів.

Минула година. Замість очікуваних криків розпачу й благань про милосердя з-за важких кам'яних дверей раптом донісся веселий тріск сухих дров, який ніяк не міг з'явитися в порожній усипальниці. Слідом за ним крізь щілини просочився неймовірний, можна сказати запаморочливий запах підсмаженого сала — його Єва завжди про всяк випадок носила з собою в бездонній магічній кишені. 

А далі… далі крізь товсті кам'яні плити пробився дивний ритмічний тупіт, наче хтось відбивав такт древньою супницею. Аїша підозріло відставила чашку з чаєм і притиснула вухо до холодної рунічної кладки, з жахом розуміючи, що замість передсмертних стогонів зсередини лунає цілком задоволене багатоголосе бурчання. А ще за хвилину пустельну тишу підірвав... дружний гучний хор голосів, що злітав аж до зірок. Древні духи некрополя замість того, щоб терзати гостю, схоже, залюбки підтягували їй приспів.

Шоковані дружини, ледь не штовхаючись лобами, кинулися до кам'яної шпарини, щоб зазирнути всередину… 

Посеред древнього склепу весело тріщало й горіло цілком реальне багаття. На кам'яних саркофагах, розслаблено розвалившись, сиділи три тисячолітні пустельні мумії, усе ще обмотані струхлявілими від часу поховальними бинтами. Вони задоволено тримали в кістлявих руках шматочки сала на паличках, які Єва їм дбайливо нарізала зі своїх запасів.

Стародавні мерці старанно крутили шкварки над вогнем і під керівництвом нашої відьми, яка махала важким товкачем від ступки, на повні груди виводили своїми хриплими голосами:

— Ооой, чий то кііінь стоїііть, що сииива гриііівонька...