РОЗДІЛ 23. Кавовий бліцкриг і західний фронт   23.1. “Подарунок” від східного некроманта 

— Якщо ти зараз же не забереш з мого порогу цей похоронний вінок, аль-Мансуре, я зварю з твоїх лотосів настоянку від імпотенції й пригощу твою верблюжу кавалерію! — замість традиційного ранкового привітання рявкнула в трубку Єва, ледь стримуючи набагато міцніші слівця, які давно крутились у неї на язиці. 

Вона була розлючена, як сто чортів, разом узятих, яким підпалили хвост, зв’язавши перед тим докупи міцною шворкою. І, треба сказати, було від чого розлютитися. Бо сьогоднішній ранок Явдохи Степанівни почався не з кави, як можна було уявити, а з екологічного лиха в масштабах однієї окремо взятої відьомської локації. Коли вона відчинила двері своєї зйомної “чешки” на Борщагівці, то побачила, що поріг квартири був повністю завалений гігантськими антрацитово-чорними лотосами. 

Вони займали весь простір тісного сходового майданчика, шорстке листя ледь чутно шелестіло, впираючись у пофарбовані ще в дев'яностих монулого століття стіни під'їзду, а з бутонів піднімався такий густий пряний аромат, що він моментально просочився крізь шпарини сусідських дверей. Кіт, який випхав носа слідом за Євою, ображено чхнув і кулею залетів назад під диван, а з глибини коридору почувся сонний шокований голос Дарини: “Єво, блін, у нас що, хтось помер і засмердівся, чи ти вирішила відкрити прямо вдома елітне похоронне бюро?!” 

— Оце розмах, — хмикнула Єва, ігноруючи як Млинцура, так і свою тимчасову постоялицю, й обережно обходячи гігантський оберемок. 

Навіть без магічного зору було зрозуміло, від кого цей гербарій, тож саме йому вона й подзвонила зі своїми цілком адекватними претензіями. І тільки після дзвінка і купи вибачень з боку некроманта Яга помітила, що до одного з центральних стебел на шовковій стрічці була прив'язана золота пластина з гравіюванням: “Для сонця моїх очей. Кава о восьмій вечора. Тераса на Андріївському”. 

Присівши навпочіпки, вона тільки збиралась втягнути носом цей екзотичний аромат, як раптом її відьомське чуття виставило внутрішній червоний прапорець та ще й завило дурниною, ледь не змусивши її відсахнутися від такого щедрого подарунка. Явдоха примружилася. У самій глибині темних оксамитових пелюсток, прямо біля маточок, ледь помітно пульсувало золотаве мереживо.

— Ох ти ж хитра пустельна лисиця, — уїдливо прошепотіла Яга. — Невже й справді думав, що я не помічу? Ну-ну… думай далі. 

Аль-Мансур, який не звик даремно витрачати власний час, явно вирішив, що якщо тутешня відьма не купується на нафтові вишки (не цінує “чорного золота”!), то її можна взяти змором за допомогою шпигунського софту. Це було нахабно, але, варто визнати, зі смаком. 

Бо Кощій як залицявся? Зазвичай дарував їй речі, які можна було сходу розділити на дві категорії. Або стопудово практичні, або практичні та ще й монументальні. А що?! Он колись ступу їй таку збацав, що жодне ППО не засіче. Потім організував справжній капітальний ремонт її відьомського автопарку, у котрому понад сотню різних моделей мітли. Навіть така, як у того Поттера, є, та Єва її не любить, бо скажена й дурна одночасно, а це така гримуча суміш, від якої краще триматися осторонь. 

А тут що? А тут у хід пішли зовсім інші аргументи: тонка, витончена флористична диверсія прямо під двері зйомної панельки, та ще й з пустельним колоритом. Ну насмішив так насмішив…