22.5. Вона його зачепила! 

Аль-Мансур, не отримавши відповіді на своє питання, спочатку здивовано глянув на Єву, ніби питаючи, чи правду він оце зараз чує, а потім — нахабно — на Кощія, котрий уже не просто закипав всередині, а давно кипів на найвищих обертах. 

Єва підвелася з крісла, граційно поправила сукню й глянула на Костю переможним нищівним поглядом. Зустрічний удар вдався на славу. Гра в ревнощі, яку він так необачно почав уночі зі своїми діамантами й компліментами Сніжані й Дарі, повернулася до нього сторицею. Сам винен, не треба було так з нею… 

— Ну що ти, Костику, не будь таким буркотуном, від злості з'являються зморшки, а тобі твій бренд трейдера треба берегти, — солодко озвалась вона. 

Потім повернулася до східного гостя, витягнувши з сумочки візитку з тисненням у вигляді маленького чорного кота. 

— До зустрічі, Таріку. Я чекатиму на лотоси. І на каву.

Вона розвернулася і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала до виходу. За нею тягнувся дражливий шлейф аромату стиглої сливи й жіночої жаги, який миттю зчитали обидва чоловіки, схрестивши погляди один з одним. 

Важкі скляні двері безшумно зачинилися, відрізавши кабінет від коридору, але цей солодкий шлейф стиглої сливи все ще висів у прохолодному офісному повітрі.

У кабінеті запала та сама тиша, яка зазвичай передує магічним штормам або обвалам на біржах. Аль-Мансур, усвідомлюючи, як щойно провокував господаря цих земель, повільно перевів погляд із зачинених дверей на Кощія. Його чорні очі все ще лисніли гарячим пустельним блиском, а на губах грала ледь помітна посмішка зацікавленого жінкою чоловіка. Східний суверен явно не збирався вдавати, ніби нічого не сталося.

— Вона неймовірна, Костянтине, — першим порушив мовчанку Тарік, неквапливо повертаючись до столу. — Тепер я розумію, чому твої закриті архіви так надійно захищені. Тримати поруч таку жінку і не згоріти в її полум'ї — для цього справді треба бути безсмертним.

Невмирака нічого не відповів. Він стояв біля вікна, спиною до гостя, засунувши руки в кишені брюк. Його погляд був прикутий до подільської вулиці внизу, де з арки бізнес-центру якраз виходила Єва. Вона йшла не поспішаючи, і навіть з такої висоти Кощій був готовий закластися на всі свої активи, що на її обличчі зараз цвіла найпідступніша, найпереможніша відьомська посмішка у світі.

Вона справді його зачепила. Розмазала його нічну витівку тонким шаром по асфальту і змусила скрипіти зубами перед іноземцем. Сама того не знаючи, вона змусила його первісну магію смерті битися об ребра з такою силою, з якою вона не билася вже кілька століть.

Повітря в кабінеті почало потроху приходити в норму, клімат-контроль нарешті впорався з аномальним холодом, але Невмирака все ще відчував, як усередині все ходить ходором. Це була лють, змішана з майже хворобливим захватом. Гра ставала по-справжньому небезпечною, і Кощій раптом усвідомив, що йому це з біса подобається.

Він повільно повернувся до аль-Мансура, і його обличчя знову було абсолютно непроникним, як і належить головному некроманту цих земель.

— Ми зупинилися на кадастрових номерах, Таріку, — сухо нагадав Кощій, сідаючи назад у крісло й скидаючи порох від знищеної ручки в кошик для сміття. — Давай закінчимо з цим. Кава на Подільських пагорбах сьогодні надто холодна. Тобі може не сподобатися…