22.2. Поява перших гостей 

Невмирака нарешті відклав убік платинову ручку і пильно подивився на свою відвідувачку. Вона встигла помітити, як у його очах промайнула холодна тінь.

— Я теж не спав, — глухо промовив він, спираючись ліктями на стіл. — Мій Аристарх з четвертої ранку на ногах. Скинув своє пір'я, вліз у чорний одяг і обійшов три міські цвинтарі. Зняв магічні зліпки з тих занедбаних ділянок, які викуповують через офшори, про які Вероніка казала. Хто б це не був, вони розгортають стаціонарну некромантську мережу прямо у нас під носом. Причому окремі кандидати на нашу міжнародну конференцію вже почали з’являтися у місті. І, що цікаво, зовсім без попередження. Тож замість того, щоб чекати офіційного прийому в моєму заміському замку в Тридев'ятому, вони чомусь вештаються тут, у цьому людському мегаполісі, по моєму Подолу… 

Яга, почувши таке, хотіла вставити свої п’ять копійок, та Кощ тільки махнув рукою: мовляв, жінко, дай доказати!  

— Скандинавський блок учора ввечері бачили в ресторані на Набережно-Хрещатицькій, — продовжив Костянтин, примружившись. — Приперлися на тиждень раніше, глушать коньяк, наче воду у спеку, й маскують свої руни під татуювання місцевих байкерів. А румунські некроманти взагалі зняли цілий поверх у готелі неподалік від Флорівського монастиря. Місто починає нагадувати порохову бочку, Єво. Вони всі щось винюхують у повітрі. Відчувають, що баланс хитається, і шукають, де тонко.

— Скандинави вже тут? — уїдливо посміхнулася Яга. — Мені здавалося, вони всі повинні були прямими порталами у Тридев’яте переноситись…

Договорити вона не встигла. Двері кабінету різко відчинилися. У приймальні почувся незадоволений голос Аристарха, який у цей час завжди був неподалік від шефа: 

— Пане аль-Мансур, не поспішайте так, почекайте, поки вас покличуть. Костянтин Борисович просив дві хвилини конфіденційності… 

Ворон міг замовити собі механічного перекладача — у них таких артефактів вистачало, — проте він чудово знав, що цей некромант, який прожив на світі не набагато менше, ніж сам Кощій Безсмертний, теж володів майже всіма відомими на Землі мовами. 

— Справжнє золото не чекає в чергах, мій друже, — пролунав у відповідь чоловічий баритон, від якого повітря в коридорі, здавалося, миттєво потеплішало. “І це так говорить рнекромант!” — здивувалася Єва, але сказати нічого не встигла.

Не встигла, бо в Кощіїв кабінет увійшов чоловік, який усім своїм виглядом приніс у прохолодний київський офіс подих пекучого східного сонця. Високий, статний, у темно-сірому класичному костюмі, який чудово сидів на його широких плечах. Шкіра кольору темної бронзи, акуратна доглянута борідка і очі — повністю чорні, глибокі, в яких замість зіниць, якщо придивитися, клубочився древній гарячий туман підземного світу. За паспортом він проходив як міжнародний інвестор і нафтовий магнат з ОАЕ, але в магічних колах його знали як суверена східного Некрополя. Маг смерті вищого порядку, чия сила трималася на тисячолітніх гробницях Месопотамії.

Єва миттєво зчитала його ауру — вона була щільною, майже відчутною на дотик, густою, як смола давніх бальзамувальних дерев, і пахла гарячим піском, миром і старою ситою смертю, яка не мала нічого спільного з сирим розкладом європейських цвинтарів. Цей маг не піднімав мерців заради дрібних капостей, він володів самою суттю переходу в інший світ. Справжній східний суверен, який звик, що перед ним падають ниць цілі оазиси.

Це був Тарік аль-Мансур. І він якраз збирався щось сказати Кощію, але його погляд упав на крісло, де сиділа Яга. І східний владика потойбіччя застиг, наче вдавився грушею-гниличкою.