РОЗДІЛ 22. Зустрічний удар і східний експрес    22.1. Ранок після відьомського демаршу 

— Тобі не здається, Костю, що твій секретар занадто старанно вдає, ніби я не можу перетворити його на придорожній кактус? — Єва штовхнула важкі двері з чорного дерева рукою, навіть не глянувши на блідого хлопця, який у приймальні судомно вчепився у робочий планшет.

Сьогодні її довге волосся відливало глибоким, майже неон-ліловим відтінком — перша й головна ознака того, що Яга вийшла на стежку війни і компромісів не буде, принаймні з її боку. Сукня-футляр кольору ультрамарину сиділа як друга шкіра, а на плечі висіла маленька сумочка популярного дорогого бренду, яка всередині, звісно, мала об'єм хорошого залізничного контейнера. 

Це була звичайна просторова кишеня, якою наша Яга вміла користуватися, скільки себе пам’ятає, не розповідаючи нікому байок про те, яке це складне чаклунство. Чари як чари, якщо голова на місці й руки з правильного місця ростуть. 

Костянтин Борисович Невмирака сидів за своїм величезним чорним столом — дерево на нього він замовляв зі свого Тридев’ятого царства, бо тільки там росли такі чорні граби. Це щоб як робити стіл, то вже навіки, проте цього ніхто з його співробітників-людей не знав. Яга ж, коли побачила його вперше, відразу зрозуміла, що її напарник знову зрізав на власні потреби реліктове дерево у своєму царстві. 

Його офіс на Подолі, на самих валах, кардинально відрізнявся від нічного скляного пентхауса на Оболоні. Тут панував дух шалених грошей і високих технологій, загорнутий у мінімалістичний люкс: замість класичних стін — розумне матове скло, що змінювало прозорість від одного дотику, ретельно відшліфований чорний кварцит під ногами й приховане інтелектуальне світло, яке підлаштовувалося під біоритми господаря. Повітря в кабінеті завжди було свіжим завдяки прихованій кліматичній системі, але в ньому все одно тонко відчувався ледь помітний шлейф селективного парфуму, у якому відчувався сандал, свіжообсмажена арабіка й преміальний тютюн. Хоча навіщо йому тютюн, Єва ніколи не розуміла, бо Костя не курив.  

Кощій насправді чекав на неї ще з шостої ранку. Після нічного скандалу й фіолетового феєрверку на тлі київських багатоповерхівок він розігнав аналітиків, змусив службу безпеки банку перевірити всі міські камери навколо “Ілюзіону” й тричі перечитав старі звіти мольфарів. Невмирака злився на себе за те, що спроба підколоти її через дівчат закінчилася демонстративним відьомським демаршем, але ще більше його турбувало те, що Єва діяла на емоціях. А коли Яга діяла на емоціях, зазвичай страждала міська архітектура і його власні нерви.

— Мій секретар отримує таку зарплату саме за те, щоб не здригатися, коли в кабінет залітає стихійне лихо, — спокійно відповів Костянтин Борисович, навіть не підводячи голови від роздрукованих звітів. — Сідай, Єво. Я чекав на тебе. Хоча, зізнаюся, думав, що ти прийдеш ближче до обіду, коли ефект від твого нічного вильоту на мітлі трохи вляжеться. На Ярославовому Валу, до речі, в одному будинку таки тріснуло скло.

— Я у справі, Костянтине, — вона з викликом сіла в глибоке шкіряне крісло навпроти нього й зухвало закинула ногу на ногу. — Можеш сховати свою іронію в сейф. Я всю ніч прокручувала подумки ті кляті дзеркала в “Ілюзіоні” й те, що в них побачила. Енергетику зчитували професійно й цілеспрямовано. Вони шукали не просто відьом як біологічний вид, вони шукали першоджерело. Силу землі. Наші дівчата для них — просто маркери на карті, через які вони намагаються вийти на мене. Ну, і на твої закриті архіви теж. 

Після цих слів Єва замовкла, чекаючи, що їй скаже Костянтин.