21.2. Хід… Кощієм 

Кощій ледь помітно примружився. Повітря в пентхаусі миттєво стало важким, потилицю обпалило могильним холодом, та на це ніхто не звернув уваги. Навіть Дара, яка млвчки роздивлялась усе, що потрапляло в її поле зору. Особливо її цікавив говорючий ворон, який теж блискав у її бік зацікавленим поглядом круглих очей-намистин. 

— У моєму місті? Без мого дозволу? — голос Кощія опустився на октаву нижче. — Аристарху, що твої птахи бачили на Байковому?

— Бачили зальотних, — серйозно пробурчав ворон, витягуючи шию. — Різали чорних півнів, але замовляння читали не нашою мовою. Східна Європа, ближче до Балкан. Працюють чисто, душі висмикують акуратно, як зуби під анестезією. Це не місцеві сатаністи-недоучки, Костю. Це професіонали. І вони явно шукають щось, пов'язане з твоїми закритими архівами.

— Вони шукають слабке місце в балансі, — тихо додала Сніжана, вже знаючи, про щл йдеться. 

Вона стояла трохи осторонь, і навколо її тонких щиколоток вився ледь помітний морозний туман. 

— Мої чари ловлять їхній холод, але вони якось дуже швидко, майже раптово згортають свої ритуали. Хтось їх веде.

Поки відьми обговорювали загрозу, Кощій уважно спостерігав за Євою. Вона… сиділа на його столі з виглядом повної господині становища, і це його не просто злило. Це його по-справжньому бісило! Століттями вони працювали разом: він відповідав за темряву й потойбічний капітал міста, вона — за землю, живу магію й відьомські відпливи. Вони справді тримали у цій частині світу рівновагу. Але іноді Безсмертному смертельно хотілося збити цю платинову відьму з її п'єдесталу впевненості. Особливо після того, як вона вкотре відмовила йому на його чергову пропозицію вийти за нього заміж. От що зв вперта жінка? Навіть якщо вона відьма, то й що?! 

Кощій слухав їх уважно, але дивився тільки на Єву, і всередині в нього все ходило ходором.

«Ну скільки ж можна? — подумки лютував Невмирака, не зводячи з неї важкого погляду. — Ну яка ж дурна! Принеслася посеред ночі, розпатлана, смердить якимось нічним клубом, сукня ледь прикриває коліна, сіла на мій стіл і розповідає про некромантів. Ти взагалі думаєш, куди лізеш, Єво? А якби цей зальотний гад вирішив ударити прямо через дзеркало? Ти б і оком не встигла кліпнути, як полетіла б уперед зі своїми чарами. А мені потім виручай тебе…».

Він дивився на її довге платинове волосся, на ці вперті смарагдові очі, й більше за все на світі йому хотілося зараз просто стягнути її з цього столу, схопити в обійми і замкнути тут, у своєму домі, щоб жодна потойбічна тварюка навіть дихнути в її бік не наважилася. Він же любить її. Любить так, що за кожен її сивий волосок (якби вони в неї були) вирвав би душі всім некромантам Східної Європи разом узятим. А вона сидить, ногу на ногу закинула, залізну леді з себе вдає.

Костянтин повільно підвівся з крісла. Поправив манжети, застібаючи ґудзик піджака. Усім своїм виглядом він випромінював ту важку силу, від якої у міністрів зазвичай починали труситися піджилки, а великі забудовники забували, за чим прийшли. Але зараз Невмирака вирішив зайти з зовсім іншого козиря.

Він неквапливо підійшов до Вероніки, зупинившись так близько, що вона мимоволі випрямила спину. Зазирнув їй прямо в очі, і його голос раптом став м'яким, з тими самими оксамитовими нотками, якими зазвичай заколисують пильність партнерів перед підписанням дуже невигідного контракту. Для них невигідного. 

— Що ж, Вероніко… ти тепер жінка вільна, офіційно майже незаміжня. Суд завтра виграєш, Русланчика твого ми розкатаємо в тонкий млинець, банківська аналітика вже все підготувала. Може, відзначимо це? Я знаю закритий ресторан на Печерську. Хороше вино, тиха музика…