20.3. Хабар Млинцуру 

Млинцур по-царськи розлігся на спинці дивана, міцно притискаючи лапою шматок Дариного сиру, і зверхньо подивлявся на це відьомське збіговисько.

— Дівчата, ви не уявляєте, який це був кайф — три дні без дзвінків Костянтина Борисовича, — Явдоха Степанівна з блаженним зітханням витягнула ноги на журнальному столику. — Жодної ради директорів, жодного Ворона з його спробою мене “пасти”. Тільки гори, полонина і тиша. 

“Ага, тиша”, — єхидно подумала Дарина, згадавши, де вона зустріла стару відьму, але вголос нічого не сказала: а раптом Яга (діачина вже давно зрозуміла, хто така насправді Єва) візьме й образиться? Що вона тоді робитиме?! 

— Єво, ваша тиша закінчилася рівно в ту хвилину, коли ви ввімкнули телефон, — Вероніка, яка вже скинула піджак і затишно вмостилася в кріслі з келихом вина, витягнула з теки стопку свіжих роздруківок. — Невмирака, якому я офіційно написала заяву на звільнення, мені тричі за день дзвонив. Думав, що я знаю, де ви. А я що? Я взагалі була зайнята його офшорами. Треба ж два тижні тепер відпрацювати! До речі, тримайте. Оце — схеми, за якими мій недолугий Руслан намагався вивести гроші з нашої з ним спільної медфірми через підставну контору в Житомирі. Костянтин Борисович підписав мені доступ до закритих архівів за п’ять хвилин. Мабуть, сподівався, що я йому за це зіллю ваші координати, яких у мене насправді й не було… — і вона хитро посміхнулась.

— Наївний потойбічний пацан, — хмикнула Яга, навіть не дивлячись у папери. — І як Руслан? Ще не лисий?

— Ще ні, але смикається, — тонкі губи Вероніки розпливлися в хижій посмішці професійного ліквідатора. — Він упевнений, що я нічого не доведу. Завтра о дев'ятій ранку в мене суд щодо арешту його рахунків. Коли я викладу ці виписки на стіл судді, у Русланчика почнеться ведмежа хвороба прямо в залі засідань. Він же не знає, що проти нього працює вся аналітика холдингу Невмираки. 

Сніжана, яка до цього тихо перебирала сухі корінці, які їй вручила Єва, гостро зиркнула на “колегу”, якій теж поталанило мати відьомську силу. 

— Вероніко, ти, головне, не з’їж його до суду живцем. Нам ще карму чистити після твоїх розбірок. Єво, а як там у горах? Справді все так погано з екологією, як Водяник бурчить? Він мені весь масив запінив, каже, що з верхів’їв Дністра якась гидота пливе.

— Та яка гидота, Сніж, звичайні смертні бізнесмени ліс крадуть і сміття скидають, — махнула рукою Яга. — Ми там із Дарою трохи пошаманили, заплутали стежки парі людських лісників, то вони тепер три дні будуть кружляти навколо однієї сосни, поки мізки на місце не стануть. До речі, знайомтеся офіційно. Це Дарина. Наше руде мольфарське диво. Обіцяла навчити Млинцура варити сир, але, як бачите, він її вже заочно вписав у довічні друзі за перший шматок.

Дара, яка весь цей час скромно сиділа на краєчку дивана, залишивши взуття біля порогу, трохи ніяково посміхнулася й кивнула відьмам: 

— Привіт. У вас тут… гарно. Тільки шумно дуже за вікном. І машини ці всю ніч гудуть.

— Нічого, звикнеш, — підбадьорила її Вероніка, оцінююче оглядаючи дівчину. — Головне — тримайся подалі від офісів Костянтина, там магічний фон такий, що навіть у смертних мігрень починається. А якщо Руслан буде крутитися під дверима й сипати претензіями, сміливо перетворюй його на опеньок, я прикрию за статтею про самооборону.