19.2. Руда Дарина 

Яга аж причмокнула від задоволення, мацаючи рукою кишеню з телефоном. Мобільні оператори могли міняти кодування, супутники СБУ — падати від хакерських атак, але цей апарат продовжував ловити мережу навіть крізь товщу землі, а його заряду акумулятора, підживленого краплею відьомської магії, вистачало ще на пів століття автономної роботи. Ним можна було забивати цвяхи, колоти волоські горіхи і відбиватися від зальотних упирів — корпусу нічого не робилося. 

— Оце так апарат... — пролунав раптом поруч чистий, дзвінкий і дуже іронічний дівочий голос. — На такому навіть у нас у горах зв'язок ловить, коли гроза хребти миє. Бабусю, а ви моєму батькові таке закляття на його “Ладу” не можете накласти? Бо вона як заглохне посеред лісу, то жоден мольфар її з толкача не заведе.

Яга повільно підвела голову.

Перед її ящиком стояла дівчина років двадцяти двох. На ній були важкі шкіряні черевики-мартінси, заляпані гірською грязюкою, старі потерті джинси, а поверх сучасного худі з принтом відомого рок-гурту була накинута розкішна гуцульська гуня з білої вовни. На голові — розпатлане руде волосся, заколоте звичайною гілкою ялівцю, а на шиї замість брязкалець висіло три сильних старовинних обереги: велетенське вовче ікло, шматок громового каменю й срібний дукач.

Дівчина дивилася на Ягу абсолютно спокійно, без оцього міського переляку чи поваги перед ворожками. Погляд у неї був прямий і здивовано-веселий, як у людини, яка звикла мати справу з дикими карпатськими хащами, а не з базарним натовпом. Жодного страху — лише чистий інтерес і такий знайомий, хитрий чортик у зіницях. Яга цей погляд за версту впізнала б. Так дивляться ті, у кого магія всередині сидить природно, з народження, і кому не треба вчитися чаклувати по розумних книжках, бо це вміння у них просто в крові.

Але найголовніше — аура. Яга аж очі заплющила з несподіванки. Навколо дівчини повітря не просто світилося — воно гуло, як високовольтна лінія. Це була не холодна логіка Вероніки і не чистий крижаний морок Сніжани. Від цієї рудої перло такою дикою сирою земною магією лісу, коріння й грози, що трава під її черевиками прямо зараз, на очах у Яги, почала зеленіти й випускати маленькі білі квіточки серед витоптаної сотнями ніг базарної стежки. 

“Матір божа, третя... — промайнуло в голові Яги, і її відьомське серце зробило кульбіт. — Чистокровна земна сила. Коріння. Дика хаща”.

— А звуть тебе як, батькова захиснице? — голос Яги миттєво втратив циганський акцент, ставши глибоким і серйозним.

— Дарина, — дівчина без церемоній сіла навпроти неї прямо на траву, підібгавши під себе ноги. — Можна просто Дара. Я з верхів'я, з-під Чорногори. Прийшла на базар сир продати, а тут дивлюся — сири за куском дерева ховаються, сидить поважна пані з Києва в образі циганки, карти розкладає, а від її спідниці некромантією древньою тхне так, що мої дукачі на шиї аж дрижать.

Яга пирхнула під ніс, тасуючи свою колоду Таро.

— І що ж тебе, Даро, привело до мого ящика? Сир продала, гроші є. Чого хочеш? Нареченого багатого на “Майбаху”? Так у мене в Києві якраз один звільнився, Русланом звати, але машина трохи простіша. Правда, дурний і мокрий після автомийки.

Дара голосно розреготалася, від чого гілка ялівцю в її волоссі затремтіла.

— Та нащо мені той ваш Руслан?! Чи з “Майбахом”, чи без нього — все одно… Він же в наших горах на першому ж перевалі колеса розгубить! Я до вас у іншій справі. Моя бабця, стара мольфарка Параска, перед смертю казала: “Дарусько, сила в тобі сидить така, що ти скоро ліс навколо хати почнеш у повітря піднімати, коли злитимешся. Шукай хранительку. Вона приїде з великого міста на поїзді, пахнутиме чебрецем і буде матюкати якогось Кощієвого сина по телефону”.

Яга ледь не поперхнулася повітрям. Параска... Ну звісно! Стара Параска з Чорногори, з якою вони ще в дев'ятнадцятому столітті варили зілля проти австрійських податкових інспекторів. Оце так-так…