18.6. Особиста терапія Яги 

…Наступного ранку знаменитий Косівський базар гув, вирував і переливався всіма барвами, наче розтривожена борть. Повітря було наскрізь просякнуте запахами свіжої бринзи, копченого буцу, карпатського меду, сухих білих грибів і сирої вовни. Серед довгих рядів із колоритними вишиванками, керамічними куманцями, глиняними глеками й пухнастими овечими ліжниками, прямо на траві під крислатою липою сиділа дивна ворожка.

Яга з величезним задоволенням увійшла в образ: на ній були три довгі широкі спідниці, барвиста хустка, насунута на самі очі, й купа старих мідних браслетів, які голосно й мелодійно дзвеніли при кожному русі рук. На старому дерев’яному ящику з-під яблук, який замінював їй стіл, лежала розкішна, потерта від часу колода карт із химерними малюнками. 

Приїхала вона сюди, в саме серце Карпат, заради одного-єдиного — просто посидіти серед справжніх простих людей. Послухати про їхні наївні земні проблеми: про зрадливих чоловіків, сварливих свекрух, проблеми з заробітками чи свіжий врожай ягід. Їй пекельно хотілося зануритися в ці справжні людські емоції, в цей галасливий народний побут, де не було жодної домішки столичного пафосу, броньованих автівок, акцій “Олімп-Меду” чи нудних шлюбних контрактів. Це була, якщо хочете, її особиста терапія. 

— Підходь, красуні, підходь, молоді соколи! Не минайте своєї долі! — дзвінко вигукувала Яга на весь майдан, професійно тасуючи колоду з такою шаленою швидкістю, що цупкі картонні картки аж зі свистом розрізали повітря, наче крила переляканих птахів. — Всю правду скажу, нічого не приховаю! Що на серці лежить, що в кишені шабуршить, від кого чекати підступної біди, а кому вже час білі рушники готувати!

Черга перед дерев’яним ящиком намалювалась миттєво, наче гриби після теплого карпатського дощу. Місцеві дівчата у яскравих вишиванках, кудлаті вуйки у крисанях і затуркані столичні туристи з наплічниками підходили один за одним, затамувавши подих.

— Ой, бабусю, а що мене чекає з моїм Василем? — густо червоніючи аж до кінчиків вух, тихо запитала зовсім молоденька гуцулка у розшитій бісером блузці.

Яга, навіть не дивлячись на дівчину, з хвацьким стуком кинула на ящик три карти: “Лицар Мечів”, “Закохані” й перевернута “Вежа”. Вона хитро примружила ліве око, затягнуте легкою відьомською поволокою:

— Василь твій, доню, хлопець загалом непоганий, гарячий, але дурний, як паровозна труба. Завтра з самого ранку почимчикує на риболовлю, заплутається в очереті, обплетеному берізкою, й утопить у річку твій улюблений телефон — отой самий блискучий, що ти в кредит у Коломиї на два роки брала. Ох і буде він тобі потім байки розказувати, що то клятий водяний апарат з рук вихопив і вглиб затягнув! Але ти його, дурня, сильно не бий і макогоном по хребту не пригощай. Він тобі рівно через тиждень нову модель принесе, ще й кращу, бо його дядько з Польщі якраз євро передасть. Так що на рушники готуйтеся ближче до Покрови, а от телефон завтра з рук краще не випускай.

Дівчина голосно охнула, миттєво закриваючи рота обома долонями, а її подружки ззаду злякано зашепотілися:

— Матінко Божа… Звідки ж ви про кредит знаєте?! Василь якраз сьогодні з кумом нові японські вудки на подвір'ї перевіряв!

— Карти все бачать, дитино, древні сили не брешуть, — авторитетно заявила Яга, спритно ховаючи у глибоку, неосяжну кишеню своєї нижньої спідниці чесно зароблену стогривневу купюру. 

Наступним у черзі стояв модний хіпстер із Києва у підгорнутих джинсах і з веганською матчею в руках. Він скептично посміхався, але Явдоха зрізала його поглядом ще на підході. Не чекаючи питання, вона ляснула картою «Повішений»: 

— А тобі, соколику, скажу без карт: твій біткоїн завтра впаде так само стрімко, як твій самокат із Подільського мосту. І не пий ти цю зелену каламуть, від неї тільки жаби в шлунку розводяться. Купи он у вуйка нормального сала з часником — і чакри прочистяться, і крипта рости почне. Наступний! 

Наступною до ящика несміливо підійшла заклопотана жінка із втомленим від вічних клопотів обличчям:

— Бабусю, рідненька, подивіться, що там на мій бізнес чекає. Чоловік мій, старий пень, каже, що наші дерев’яні сувеніри цього року ніхто й за копійки не купить. Свариться щодня, заставляє все ремесло кинути, розпродати різьблені тарілки й відкрити в гаражі продуктову точку...

Яга зневажливо й так гучно пирхнула, що аж липове листя над головою здригнулося. Вона з розмаху виклала на стіл “Колесо Фортуни” й величного “Імператора”:

— Чоловіка твого розумного пошли завтра на далеку полонину пасти овець, нехай він там перед баранами свій маркетинг розвиває! Яка продуктова точка, коли у вас під руками живе дерево співає? Слухай сюди: рівно через два дні до вас на подвір’я, прямо під хату, випадково заверне великий двоповерховий автобус із німецькими туристами. Вони твої дерев’яні ложки, свічники й кухлі вигребуть разом із ящиками й павутинням, ще й заплатять у чистокровних євро, без жодної здачі. Готуй чисті скатертини, протирай крам від пилу й не здумай міняти прадідівське ремесло на чужу ковбасу!