18.3. Поїздка у плацкартному вагоні  

…Перш ніж юристка з крижаною відьмою встигли бодай рота розкрити для заперечень, Явдоха Степанівна хитро заплющила очі, клацнула пальцями, підхопила свій величезний картатий баул “човник-стайл” і… просто розчинилася в повітрі. Вона залишила після себе лише аромат лісової хвої, суниць, з якими любить пити чай, і легкий, майже невідчутний шлейф чистого відьомського задоволення. 

Нічний потяг “Київ — Рахів” стогнав і здригався кожним своїм іржавим залізним суглобом. Її улюблена ступа — надійний, але вельми примітний транспорт, — залишилася стояти на заскленому балконі орендованої квартири на Борщагівці, де вони з Млинцуром зараз жили удвох. Хранителька дбайливо накрила її старим радянським покривалом від зайвих очей. Це щоб та сама Валентина, котра здала їм цю квартиру в оренду, якщо раптом прийде перевірити, чи вони нічого там не наробили з її квадратними метрами, не зачепилася оком, бо воно їй точно не треба. 

Та й смертні натикали на трасах стільки камер фіксації швидкості, що Кощій уже втомився через свої підставні фірми видаляти з баз “Дії” фотографії об'єкта, який летить над містом зі швидкістю триста кілометрів на годину. По-друге, ця зараза жерла магічного пального набагато більше, ніж сучасний броньований “Гелек” Костянтина. 

А щодо мітли... ну, після п'ятисот років нічних польотів проти вітру в Явдохи іноді так стріляло в поперек, що радикуліт передавав палкі вітання не тільки їй, а й усім, хто був поряд. Тому відьма цього разу прийняла однозначне рішення: “Поїду як людина. З комфортом. Пізнаю глибинний дзен смертного лоукосту”.

Але комфорт і дзен закінчилися рівно в ту мить, коли вона ступила на підніжку плацкартного вагона.

— Жінко, ви або заходьте всередину, або не затримуйте чергу на пероні! У мене графік! — рявкнула на неї провідниця, чия пишна, випалена пергідролем фіолетова зачіска нагадувала гніздо розлюченого солов’я-розбійника, який щойно невдало пережив митний контроль на кордоні.

Явдоха небезпечно прижмурилася, а в її картатому баулі загрозливо зашелестіли сушені жаб'ячі лапки. Їй пекельно кортіло прямо тут, під звуки вокзального гучномовця, перетворити цю залізничну фурію на симпатичну садову ропуху з фіолетовим чубчиком. Але відьма вчасно згадала свою власну обіцянку: “Жодної магічної шкоди цивільним під час законної відпустки”.

— Вже йду, доню, вже йду. Ноги просто... наче дерев'яні, старість не радість, спину ломить, — жалібно прошамкала Яга, згорбившись і ховаючи під строкатою вовняною хусткою абсолютно іронічну посмішку й розкішне платиново-сливове волосся. 

— Старість — це коли у плацкарті постіль суха, — філософськи відрізала провідниця, навіть не глянувши на Явдоху, і з розмаху вгатила штампом по квитку наступного пасажира так, наче забивала осиковий кілок у груди упирю-неплатнику. — Проходьте далі, дев'яте місце. Спіднє під матрацом, чай солодкий — двадцять гривень, цукор не просити, він у мене на вагу золота. 

...Усередині вагона смерділо так, ніби там щойно відбувся закритий всеукраїнський з’їзд любителів тухлих яєць, запеченої у фользі сизуватої курки й найдешевших плавлених сирків. Явдоха, важко зітхаючи, вмостилася на свою законну бокову полицю прямо біля туалету. Кожна зупинка поїзда десь на глухих станціях супроводжувалася таким пекельним металевим гуркотом гальмівних колодок, наче Чорнобог особисто грав у боулінг цим вагоном, використовуючи замість куль голови пасажирів.

— Краще б я на мітлі крізь червневу грозу летіла... — злісно бубоніла вона о третій ночі, коли супутник із верхньої полиці навпроти нерозважливо й щедро звісив свою потемнілу від життя п'ятку сорок п’ятого розміру прямо перед її носом. — Хоч би чисте грозове повітря й вітер у вухах свистів, а не оце хропіння з присвистом на тридцятій частоті, від якого навіть залізо у вагоні покривається іржею. 

Коли супутник на верхній полиці черговий раз захріп, через що склянка у підстаканнику на столику жалібно задзвеніла, Явдоха не витримала. Вона тихенько висунула два пальці з-під ковдри й зробила легкий щипковий рух у повітрі. Хропіння миттєво припинилося, змінившись на здивоване, дуже тихе дитяче посапування. “Спи вже, Квазіморда місцевого розливу, — подумки хмикнула Яга, заплющуючи очі. — До самого Тернополя тобі снитимуться тільки рожеві поні й дієтичний супчик”.