17.4. Стартап століття для Вадима Петровича 

На сусідньому пості один з автоматичних шлангів високого тиску самовільно здригнувся і зі свистом плюнув на стіну жирним струменем гарячої хімічної піни. 

— Знаєш, що вона мені пообіцяла за мою скромну, суто акторську участь у долі Вероніки й залякуванні її придурка-чоловіка? 

Кощій злегка звузив очі, на мить затамувавши подих. Дорога платинова ручка у внутрішній кишені його піджака ледь не тріснула, притягнувши на себе надлишок його некромагії. Ось вона — прихована вигода, головний комерційний секрет відьми, який він так довго й безуспішно намагався вирахувати через свого шпигунського кліща, підсадженого на Млинцура. 

Костянтин Борисович підніс склянку до губ, удаючи повну байдужість, хоча всередині в нього все закипало.

— Ну? І що ж? — ліниво процідив він. — Акції її збиткової шлюбної агенції? Чи безкоштовний абонемент на сушені мухомори від домовика, щоб твої русалки тут, у місті, краще плодилися?

— Бери вище, Костю, бери набагато вище, — солодко, наче чистий лісовий струмок по камінню, продзюрчав Вадим Петрович, задоволено мружачись від власної значущості й насолоджуючись моментом. — Євуся мені дає ексклюзивний, довічний, завірений її особистою магічною печаткою і — головне! — абсолютно безподатковий доступ до трьох запечатаних джерел у самому серці нашого Правічного лісу. До тих самих, розумієш? Де вода жива, реліктова. Яка не цвіте навіть у найдикішу серпневу спеку і змиває будь-які людські вроки, порчу, пристріти чи навіть судові позови за один прийом!

Кощій аж повітря ротом хапнув від такого нахабства. Його аристократичне бліде обличчя на мить стало майже сірим від люті.

— Вона... що?! — прошипів він, і кришталева склянка в його тонких пальцях вкрилася дрібною, ледь помітною сіткою тріщин. — Ці джерела — недоторканний стратегічний запас нашого лісового фонду! Вони стоять на балансі мого старого консорціуму ще з чотирнадцятого століття, коли ми з князями кордони узгоджували! Вона не має жодного морального, а тим паче юридичного права розбазарювати реліктову гідросистему лісу на твою безконтактну піну, автохімію й VIP-джакузі для сумнівних клієнтів!

— Має, ще й як має, вона ж у нас головна хранителька за документами, забув? Ти акції лісу в неї так і не відтиснув за ці віки, так що сиди тихо й не шелести мені тут своїм сухим листям, — зареготав водяник, задоволено плескаючи себе товстими долонями по мокрих стегнах, від чого навколо полетіли брудні бризки. — Я цю воду з Правічного лісу через спеціальні фільтри запущу у свій новий суперпреміум комплекс на Столичному шосе. Назву послугу “Еліксир молодості від водяника”. Смертні київські олігархи, великі забудовники та їхні двадцятирічні музи будуть у чергу ставати й платити по десять тисяч євро за одну ванну! Щоб у них волосся на лисинах назад рости почало, зуби німіли від щастя, а податкова з прокурорами менше ночами снилися! Так що вибачай, Костю. Твій Руслан зі своїми дрібними кіпрськими офшорами й борговими розписками мені триста років не потрібен, я на нього навіть воду з-під крана шкодую. А от жива вода від Єви — це, брат, стартап століття! Чиста, екологічна інвестиція у майбутнє моєї акваторії! 

Кощій повільно, з хижою грацією підвівся з крісла, звичним жестом поправляючи білосніжні манжети сорочки. Його обличчя знову перетворилося на застиглу неживу маску, яка не виражала жодної людської емоції. Проте атмосферний тиск у боксі впав настільки стрімко й сильно, що величезний пластиковий бутель на кулері поруч із диваном раптом із гучним свистом і тріском стиснувся, перетворившись на пласку понівечену гармошку. Та водяник на нього навіть не глянув…