17.2. Аргументи водяника

З переднього сидіння машини почулося незадоволене й дуже ображене каркання. Аристарх, який після виснажливих людських переговорів із Русланом із полегшенням скинув із себе людську подобу й повернувся до звичного пір'я, явно вважав, що з його природним запахом усе в порядку. Але сперечатися з босом не став. Тоноване скло плавно піднялося, ізолюючи птаха в салоні, і Костянтин Борисович залишився сам на сам із цим водяним хаосом. 

Кощій зробив маленький ковток гіркого нектару, хмикнув і, намагаючись ступати по сухіших острівцях кахлю, попрямував углиб пари, де вже чулося дивне булькання.

Невмирака впевнено пройшов усередину боксу, де пахло дорогою заморською автохімією, тим самим річковим мулом і пряним парфумом преміумкласу вкупі з тютюном і рідкісними породами дерева. Там, на широкому шкіряному дивані кольору морської хвилі, сидів сам господар цієї мокрої імперії — Вадим Петрович, у певних, дуже вузьких колах відомий як водяник.

На ньому цього разу був новесенький імпортний костюм, але одягнений на голе тіло — тобто, він був без сорочки й абсолютно босий. Його бліді, неприродно широкі стопи з ледь помітними напівпрозорими перетинками між пальцями ніжилися у великому пластиковому тазу з каламутною річковою водою, де плавали зелені листочки ряски. Туди водяник періодично, з лінивим хлюпанням, підкидав кубики льоду зі срібного відерця для шампанського, ловлячи від цього процесу неземне задоволення.

— О-о-о, Костянтине Борисовичу! — Вадим Петрович широко посміхнувся, закинувши голову й піднявши руку, на товстих пальцях якої блищали масивні золоті персні з величезними аквамаринами. — Які поважні люди завітали на мої сухі береги! Яким це вітром тебе занесло в такий час? Чи твій німецький тарантас нарешті заляпався багнюкою? Так мої хлопці за п'ятсот гривень і десятку чайових зроблять такий нановіск, що твоя некромантія змиється разом із міським пилом! Будеш блищати, як новий унітаз у Кабміні!

— Вадиме, припиняй цей гідродинамічний цирк, — Кощій без запрошення сів на протилежне крісло, акуратно закинувши ногу на ногу й поставивши склянку з кулера на низький скляний столик. — Ми знайомі з тобою ще з тих часів, коли на місці цих твоїх елітних новобудов жаби хрестилися, коли бачили моє підземелля. Давай без прелюдій і без реклами автопослуг. Що це за перформанс ти влаштував учора на Ярославовому Валу?

Такого неприкритого наїзду водяник, звісно, не чекав, тож у його горлі заклекотало й забулькало, наче в старому річковому зливі. Вода в тазу під його ногами одразу пішла колами, а пара навколо дивана крутнулася двома вологими вихорами.

— А що я влаштував? Нормальний, цивілізований бізнес-інтенсив, Костю, — Вадим Петрович ображено випнув нижню губу й підкинув у таз ще жменю льоду. — Пані Єва запросила мене як незалежного експерта з управління водними ресурсами й виходу з кризових ситуацій. Я прийшов, подивився на нову кандидатку. Вероніка Романівна — розкішна жінка! Залізна хватка, холодний розум, манери королеви рейдерства. Моїм підземним паркінгам, між іншим, якраз не завадить такий жорсткий юридичний аудит, а то перевіряльники з мерії знову щось винюхують по підвалах і шукають ліві свердловини. А от твій цей... як його... Руслан! Рідкісне, скажу тобі, лайно. Бігав по офісу Яги, руками махав, кричав: “Квадробери! Поліція! Мене переслідує водяний бомж!”

Вадим Петрович кумедно, пискляво перекривив тонкий, панічний голос зляканого чоловіка Вероніки, а потім задоволено реготнув.

— Та я його просто злегка освіжив із мийного пістолета під тиском у шість атмосфер. Виключно з гуманістичних міркувань, щоб перегар від колишнього солодкого життя збити! Навіщо мені в центрі міста істеричні смертні?