16.3. Справжній злочин проти природи 

Ізольда Генріхівна навіть не здригнулася від того, що тут розмовляє навіть великий чорний кіт. Вона лише поправила окуляри. 

— Уявляєте? Він зазіхнув на мою герань! Розумієте, у мене на балконі росте унікальний сорт королівської герані, яку мій покійний чоловік-академік привіз мені з ботанічної експедиції ще у сімдесят восьмому році. Цей... урбаніст заявив, що моя герань “псує автентичний візуальний код фасаду будівлі” і “не вписується в концепцію мінімалізму”. Три дні тому він таємно піднявся по гілках дикого винограду й облив її якимось хімікатом для очищення самокатів. Тепер вона почала в’янути.

Повітря в кабінеті на мить застигло. Єва Степанівна повільно опустила пальці на стіл. Пошкодження рідкісних рослин, та ще й з такою історією — це вже була територія особистої образи прадавньої природи.

— Облив хімікатом? — тихо спитала Яга, і її зелені очі на мить стали темнішими, як мох у гущавині правічного лісу. — І чого ж ви хочете, Ізольдо Генріхівно? Щоб Едуард раптово захотів переїхати в інше місто?

— Ну навіщо ж так радикально, — тонко посміхнулася старенька, і в цій посмішці Яга раптом побачила щось до болю знайоме — так посміхалися київські відьми-самоучки ще за часів гетьманщини. — Я хочу, щоб у нього прокинулася совість. Або, якщо совість у криптоінвесторів не передбачена комплектацією, щоб його коворкінг покрився чимось... більш автентичним. Наприклад, кропивою. Прямо через паркет. Це можливо?

— Млинцуре, — солодко промовила Єва, дістаючи з-під столу маленький берестяний тубус із сушеним насінням. — Видай Ізольді Генріхівні наш спецсклад №4. “Поліська лють”.

Кіт спритно злетів із шафи, схопив лапами тубус і поклав перед старенькою. 

— Інструкція проста, шановна професорко, — промурчав фамільяр. — Розсипати під його дверима о третій ночі. Коли він почне чхати й заростати мохом прямо в районі комп'ютерного крісла, передайте, що код фасаду успішно оновлено.

— Дякую, — Ізольда Генріхівна поважно сховала тубус у ридикюль, підвелася, зробила бездоганний реверанс, змусивши Ягу гикнути з несподіванки, і вийшла, залишивши після себе ледь помітний запах старої пудри й сухої кропиви вперемішку з тією самою рідкісною геранню.

— Наступна! — крикнув Млинцур, застрибуючи назад на стіл. — Ой, Яго, дивись, там зараз зайде та сама... дрібна.

Двері відчинилися, і в кабінет буквально влетіли двоє. Першою була пишна, яскраво розфарбована жінка в золотистому атласному бомбері, яка, попри червневу спеку, впевнено тягнула за руку дівчину років двадцяти п’яти. Та була у рваних джинсах, величезному чорному худі й виглядала так, наче її вела на розстріл особисто інквізиція. Ну, або на вогнище, де спалюватимуть відьом. 

— Пані відьмо! Чи як вас там за паспортом! Рятуйте! — заголосила жінка в золотому, падаючи на стілець і гарячково обмахуючись брошурою агенції, яку відразу ж поцупила на столі. — Я підприємець, у мене три точки на Троєщинському ринку, текстиль, постільна білизна, турецька якість! А ця... оця моя катастрофа, дочка моя рідна, Сніжана! Вона мені весь бізнес руйнує!

Дівчина, яку назвали Сніжаною, сіла поруч, закинула ногу на ногу і впевнено вп'ялася поглядом у Єву. У її очах не було ні краплі того страху, який зазвичай ховався в очах у звичайних смертних дівчат. Навпаки — її погляд був глибоким, холодним, з якимось дивним, крижаним відблиском, який миттєво змусив Ягу підібратися. 

Невже вона так швидко знайшла ту, котру шукає?! Це було б… чудово!