16.2. Ізольда Генріхівна 

Млинцур знову хотів сказати щось уїдливе, але просто не встиг, бо Яга відкрила рота першою. 

— Люди йдуть туди, де відчувають силу, — спокійно й трохи повчально зауважила вона, скоса поглядаючи на свого фамільяра й додаючи в кожну філіжанку по краплі густого травневого меду. — А після вчорашнього цирку, який тут влаштували Руслан із Кощієм, наше місце фонить на весь Київ так, наче серед літа в лісі розвели величезне багаття. Кожен ображений, розгублений чи самотній у цьому місті тепер підсвідомо тягнеться сюди на запах диму. Тож терпи, Млинцуре, і не дратуй мене своїми капризами. У нас попереду дуже довгий день.

Вчорашній епічний фінал операції “Наречений” дав неочікуваний побічний ефект. Вероніка Романівна, яка зараз сиділа в дальньому кабінеті між високими стелажами з документами й гарячково вивчала старовинний відьмацький травник, періодично перериваючись на злі дзвінки від своїх адвокатів, мимоволі стала живою рекламою агенції. Чутки про те, що на Ярославовому Валу відкрилася “контора, де вредних мужиків перетворюють на слухняних зайчиків, а майно повертають за один день”, розлетілися київським сарафанним радіо зі швидкістю світла. Подільські кав'ярні, печерські салони краси й чати в месенджерах просто вибухнули сотнями повідомлень. 

І тепер у приймальні агенції сиділа черга, на яку Яга насправді не розраховувала. Але що тепер вжієш? Це була справжня колоритна черга з жінок найрізноманітнішого віку, соціального статусу й рівня відчаю. Там були всі: від заплаканих студенток у безформних худі до поважних бізнеследі на каблуках, які нервово гортали стрічку новин, намагаючись удати, що просто зайшли сюди на каву, принісши її з собою.

— Наступна, — спокійно оголосила Єва, присаджуючись у своє глибоке м'яке крісло й підсуваючи ближче філіжанку з гарячим відваром.

Двері повільно відчинилися, і в кабінет увійшла жінка, перед якою мимоволі захотілося випрямитися навіть Млинцуру на його шафі. Кіт від несподіванки аж підібгав під себе лапу й перестав мружитися. Це була класична київська інтелігенція в третьому поколінні. Бордовий оксамитовий берет, срібна сова на лацкані легкого пальта, струнка постава і суворий погляд крізь круглі окуляри в тонкій оправі. Попри свої очевидні сімдесят плюс років, вона трималася так, наче щойно закінчила лекцію з теоретичної фізики в університеті Шевченка і тепер збиралася особисто розігнати Верховну Раду за погану поведінку. 

Вона окинула поглядом кабінет, затримала суворий погляд на чорній тушці Млинцура, від чого той ледь помітно зніяковів, і лише після цього плавно повернулася до Явдохи Степанівни. 

— Доброго дня, — жінка сіла на стілець навпроти Єви, акуратно поставивши на коліна шкіряну сумку-ридикюль. — Мене звати Ізольда Генріхівна. Мені вас рекомендували як... спеціаліста з делікатних підводних течій. 

“Цікаве визначення того, чим я тут займаюся”, — мимохіть подумала Яга, намагаючись зрозуміти, що привело до неї жінку, скажемо так, настільки поважного віку. 

— Слухаю вас, Ізольдо Генріхівно, — наступної миті Єва чарівно посміхнулася, підсовуючи їй філіжанку з чаєм. — Які підводні течії заважають вам жити?

Стара дама глибоко зітхнула, і в її очах на мить блиснув такий кремінь, що Яга подумки поважно кивнула. 

— Моє питання стосується мого сусіда по сходовому майданчику у будинку на Липках. Такий собі молодий чоловік Едуард. На вигляд тридцяти років, позиціює себе як криптоінвестор та урбаніст. Півроку тому він викупив квартиру піді мною і влаштував там те, що вони називають “приватним коворкінгом”. Але проблема навіть не в постійній музиці хіп-хоп.

— А в чому? — зацікавлено озвався Млинцур із шафи і ледь не впав додолу, коли зрозумів, що ця… клієнтка його прекрасно почула.