РОЗДІЛ 16. Чай з чебрецем, бунтівна герань і черга за щастям (16.1) Спогади про ліс

Явдоха Степанівна визирнула у вікно, відсунувши вбік важку зелену штору, й незадоволено примружилася. Ярославів Вал з самого ранку гув, як розтривожений вулик, але не з працьовитими бджолами, а з сердитими шершнями, і цей міський шум починав її потроху втомлювати. Різкий вітер, який піднявся ще з ночі, сьогодні пригнав з-за Дніпра темні хмари кольору стиглої сливи, які низько зависли над дахами старого міста. Проте зливи не було — Київ просто задихався від паркої спеки, повільно перетворюючись на велетенський кавник, який забули вимкнути на плиті. Нагрітий асфальт віддавав учорашнє тепло, і повітря навколо Золотих Воріт здавалося солодким, липким і наелектризованим. 

Це вам не древній ліс, з його болотами й озерами, де завжди можна знайти схованку від спеки! Тут ховайся — не ховайся, а вона тебе скрізь дістане. Явдосі здалося, що навіть якби вона здуру залізла в холодильник, там би теж стало спекотно. 

В офісі колишньої аптеки, де тепер базувалася шлюбна агенція Яги, пахло настільки густо й по-лісовому насичено, що випадкові перехожі на вулиці мимоволі пригальмовували біля старовинних вітрин, самі не усвідомлюючи, що змусило їх так вчинити. Вони зупинялися, здивовано крутили носами й раптом, стоячи на розпеченому асфальті, починали гарячково згадувати якісь забуті аромати з дитинства, наче їх прямо з центру Києва закинуло у глуху бабусину леваду чи в затінок древньої діброви. 

З прочинених кватирок хвилею виносило пахощі сухого чебрецю, зібраного на правильних, залитих сонцем лисих пагорбах, перцеву м’яту й корінь дикої валеріани, від якої навколишні вуличні коти вже тихо божеволіли в радіусі двох кварталів. Але найдивнішим був ледь помітний терпкий присмак розігрітої смоли й збризнутої дощем соснової кори. Цей важкий лісовий дух завжди ставав густішим, коли Явдоха Степанівна захоплювалася справою й забувала вчасно прикрутити вентиляцію. Сучасна кухонна витяжка з нержавіючої сталі, яку відьма хитромудро пристосувала для своїх потреб, сумлінно й тихо гула, намагаючись проковтнути цей дуже живий аромат, але повітря біля дверей усе одно здавалося таким щільним, наче людина заходила не в офіс, а в глухі лісові хащі. 

— Явдохо, якщо ця демографічна криза під нашими дверима триватиме ще бодай годину, я оголошу голодування і піду жити до Вадима Петровича на автомийку! — Млинцур лежав на найвищій полиці старовинної аптечної шафи, ліниво звісивши вниз товсту чорну лапу. Він незадоволено мружився на чергову заплакану відвідувачку в коридорі. — Там хоча б ламінат сухий, усе передбачувано і ніхто не висякується у твої лляні рушники під підвіконням!

— Цить, котяче уособлення егоїзму, — Явдоха Степанівна навіть не повернулася в його бік. — Тут теж ніхто нікуди не сякається, скажеш таке! Якби тут стояли столітні діди з бабами, я б ще повірила, а так… тут же чекають мисливиці на щастя. Як вони можуть собі дозволити так неохайно поводитися?! 

Вона стояла біля масивного столу, зосереджено розливаючи киплячий, майже чорний відвар із пузатого мідного чайника у тонкі порцелянові філіжанки. На відьмі сьогодні був довгий вільний в’язаний кардиган кольору сухого полину, у вухах погойдувалися важкі срібні сережки-кільця, а розкішне платинове волосся з яскравими сливовими пасмами вона хитромудро заколола на потилиці за допомогою двох ялівцевих шпильок. Красунечка, що тут скажеш?!