15.2. “Ну і що це було?!" 

Він чув усе, до найдрібніших звукових нюансів. Чув, як древній водяник, який у місті перетворюється на бізнесмена Вадима Петровича, начепивши на себе дороге людське лахміття, пускав сирі бульки прямо на новий ламінат Явдохи, намагаючись прохрипіти щось переконливе про капітал і суди. 

Чув, як злякано, зриваючись на фальцет, верещав Руслан, коли від горлового клекоту бороданя в кулері за стіною скажено закипіла вода. І, звісно, некромант у всіх деталях зафіксував той момент, коли Вероніка з розмаху засунула його темно-бордові троянди у металеве відро для паперів. Хрускіт зламаних стебел на аудіозапису прозвучав напрочуд чітко й навіть сухо.

Та на це він не розгнівався, й навіть не розізлився. Ні, некромант і фінансовий магнат такого рівня давно забув, як це — банально по-людськи дратуватися через дрібниці чи жіночі капризи. Він був у справжньому захваті, у нестямі від чистого азарту, який гострими голками колов під шкіру, змушуючи древню кров швидше бігти по жилах. Його прорахували, його план зламали — і це було прекрасно.

— Ну і що це було, шефе? — тихий скрипучий голос пролунав з кутка біля самого вікна, наче шурхіт важких крил у глибокій нічній хащі.

Там, на широкому дивані з білої шкіри, майже зливаючись із вечірніми тінями й кутками кімнати, нерухомо сидів його начальник служби безпеки. Чоловік мав гострий, хижий, наче витесаний з каменю ніс і неприродно чорні блискучі очі, які ніколи не кліпали одночасно — спочатку закривалося одне повіко, а за кілька секунд, ліниво, інше. 

Офіційно за документами, які лежали в архівах їхньої служби безпеки, він значився як Валерій Сергійович, але Кощій звав його просто й коротко — Ворон. Це був його вірний фамільяр Аристарх. 

Він сидів майже нерухомо, одягнений у вільну темну куртку-бомбер, яка повністю приховувала його гострі лопатки, глибоко втягнувши голову в плечі, і лише зрідка різко повертав її набік, наче прислухався до звуків за стіною. Цей застиглий, напружений силует і дивна пластика одразу видавали в ньому істоту, яка звикла дивитися на світ з висоти дерев і досі не до кінця пристосувалася до важкого людського тіла. 

У руках він тримав великий смартфон у матовому протиударному чохлі. Набирати повідомлення пучками пальців Валерій Сергійович так і не навчився, тому по скляній панелі екрана швидко, з сухим механічним цоканням стукав його довгий, злегка вигнутий темний ніготь. Його справжнє вороняче ім'я зараз пам'ятали хіба що старі дуби в заповідних зонах, адже він служив Невмираці ще з тих сивих часів, коли гроші в цих землях рахували не у віртуальних мільйонах, а у шкірах куниць, лисячих хвостах і важких скринях із татарським сріблом, відібраним у степових кочівників. 

Ворон щиро не любив сучасне місто з його задухою, автомобільним смородом і засиллям бетону, але просто обожнював його цифрову вразливість. Можливість підслухати будь-яку розмову через залишений у мережі слід приносила йому майже фізичне задоволення, замінюючи колишнє полювання на дичину. 

— Це була демонстрація сили, Вороне, — неохоче буркнув Кощій, примружившись на далекі вогні Пішохідного мосту й роблячи ковток віскі. — Звичайна відьомська впертість. Твій мікроскопічний кліщ спрацював чудово, хоч Яга під кінець і засікла трансляцію — повітря в кабінеті так різко налилося лісовим чадом, що апаратура ледь не розплавилася. Але головне ми дізналися. Явдоха знайшла Вероніку. Або Вероніка сама на неї натрапила, це насправді не так важливо. У будь-якому разі, Яга вирішила втрутитися в мої плани. Вона хоче виростити собі наступницю з мого найкращого юриста.

Ворон різко, чисто по-пташиному пересмикнув шиєю і схилив голову набік, зафіксувавши погляд чорних блискучих очей на шефові.