РОЗДІЛ 15. Розмова некроманта зі своїм фамільяром   15.1. Роздратований Кощій їде додому

Двері агенції зачинилися за Костянтином Борисовичем буденним клацанням замка. Вечірня міська прохолода миттєво збила з нього цей душний лісовий запах моху й сирості, який натягло в кабінет Яги, але всередині все одно все клекотало від злості. Кощій повільно спускався сходами, навіть не глянувши на свій автомобіль, що стояв біля бордюру. Його обіграли! І хто, скажіть на милість?! Уперше за останні років п'ятсот дві відьми — стара й абсолютно зелена — виставили його за двері, як хлопчиська, причому зробили це з розмахом досвідчених рейдерів. 

Руслан, якого Млинцур копняками виставив слідом за “дорогим шефом”, щось гарячково лепетав поруч, розмазуючи по обличчю брудні краплі, що натекли на нього зі стелі кабінету, коли там “розгулявся” водяник. Він намагався вхопити Невмираку за лікоть, жалівся на “ненормальних баб” і вимагав негайно викликати службу безпеки корпорації, щоб ті рознесли це кубло на Ярославовім Валу. Кощій у його бік навіть не повернув голови. Він лише злегка ворухнув пальцем у кишені штанів — і Руслан раптом спіткнувся на рівному місці, з розгону влетівши обличчям у брудне крило власного кросовера. 

Залишивши жалюгідного на вигляд Руслана біля його машини, Костянтин сів на заднє сидіння свого лімузина. Дорогою на Оболонь він не вимовив жодного слова, лише спостерігав, як за вікном миготять вивіски нічного міста. Там, глибоко під новим асфальтом і бетонними колекторами, глухо й незадоволено ревли загнані під землю київські річки, чию підземну силу Кощій відчував усім тілом. 

Гра зі звичайної розваги для знудженого мільярдера перетворювалася на азартне дійство, яке вже встигло його роздратувати. А роздратований древній некромант, якого кілька разів поспіль відшивала відьма, посилаючи… у Тридев’яте царство, — небезпечна істота.  

Важкий лімузин безшумно прокотився Оболонською набережною й пірнув у підземний паркінг хмарочоса. Швидкісний ліфт за лічені секунди підняв Невмираку на саму верхівку міста, відрізавши його від вуличного шуму, автомобільних гудків і людської метушні. Тут, нагорі, панувала зовсім інша, абсолютна й холодна тиша.

Костянтин Борисович стояв біля величезного панорамного вікна свого двоповерхового пентхауса на тридцятому поверсі преміального житлового комплексу. Оболонь під його ногами світилася мільйонами вогнів, затока Дніпра ліниво відбивала неонові вивіски ресторанів, а десь далеко на горизонті, за межами міської смуги, темною, затаєною стіною мовчав древній ліс.

Кощій повільно погойдував у руці важку склянку з тридцятирічним односолодовим віскі. Два кубики льоду тихо цокали об кришталь, нагадуючи йому... дрібне бриньчання кришталевої кулі на столі Явдохи.

На столі з чорного граба, який йому сюди привезли прямісінько з Тридев’ятого царства, поруч із важкою попільничкою, де дотлівала сигара, лежав сучасний планшет. Екран пристрою все ще світився активованою аудіодоріжкою запису. Кощій не просто дізнався про кастинг від своїх інформаторів. 

Завдяки цифровому шпигунському кліщу, якого його люди примудрилися непомітно підсадити в густу шерсть Млинцура, коли той тиждень тому крутився біля головного офісу корпорації, Невмирака прослухав усю цю подільську комедію від першого до останнього слова в прямому ефірі. 

Як з’ясувалося, інформація була доволі цікавою…