14.5. Вероніка знає, хто вона

Ось Костянтин Невмирака, у присутності якого плавилися сервери й замовкали найнахабніші рейдери. А сейфи в офісі його ж фірми часом бурчали, наче старі діди. Ось дивний офіс Явдохи, який працює на два фронти, через день змінюючи “обличчя”, де трави пахнуть так, наче їх збирали задовго до появи цього міста. І, нарешті, оця калюжа під ногами, яка щойно слухняно затекла назад у рукава чоловіка з очима кольору дніпровського мулу. 

Казки, в які Вероніка ніколи не вірила, раптом виявилися найточнішою у світі документацією. І в цій документації вона сама займала зовсім не ту графу, яку собі уявляла.

Разом із цим розумінням глибоко в грудях Вероніки щось виразно, майже фізично клацнуло. Те, що вона все життя вважала просто твердим характером, феноменальною стресостійкістю чи безжальною жіночою інтуїцією, яка дозволяла їй бачити брехню наскрізь, раптом розгорнулося всередині гарячою тугою пружиною. Її власна кров ніби змінила щільність, важко й солодко запульсувавши в унісон із тріском зеленого полум'я на свічках Явдохи.

Вона не просто зрозуміла, хто всі ці люди навколо і ким насправді є її шеф Костянтин Борисович. Вона вперше, абсолютно чітко й безповоротно відчула, ким є вона сама. Ненавченою, дикою, але справжньою відьмою, яка щойно знайшла свою систему координат. 

І Вероніка… дико розсміялася. Та істерикою тут і не пахло, це був сміх людини, яка щойно знайшла помилку у чужому, здавалося б, чіткому звіті.

— Якою ж я була сліпою, — простогнала вона, переводячи погляд з одного присутнього у приміщенні на іншого.

В її голосі раптом прорізався такий метал, від якого повітря в кабінеті знову загусло. Без жодного поспіху вона взяла зі столу оберемок цвинтарних троянд і одним точним рухом засунула його квітами вниз у глибоку металеву урну для паперів. Стебла з хрускотом зламалися.

— Кастинг закінчено, панове, — Вероніка обвела присутніх поглядом, який тепер був дуже промовистим. — Мені не потрібен контрактний чоловік. І ви мені не потрібні, Костянтине Борисовичу, з усім вашим тіньовим царством, банками й кабальними договорами. Я тепер ваші схеми бачу наскрізь. Навіть ті, що завірені печатками тисячолітньої давнини. 

Костянтин здивовано кліпнув очима, але промовчав. 

Вона розвернулася до Явдохи Степанівни й легенько їй поклонилась. Зелені іскри в очах старої відьми відбивалися в зіницях Вероніки, і між двома жінками зараз виник дивний зв’язок, що навіть водяник притих.

— Пані Явдохо, — Вероніка вперлася долонями в край столу, нахиляючись ближче. — Навчіть мене керувати цим. Навчіть робити так, щоб… усі затикалися самі, щойно я відчиняю двері кабінету. Без усякої магії води й криків. Я залишаюся з вами. Починаємо нашу відьомську розмову… 

Явдоха Степанівна кілька секунд мовчала, а потім її обличчя повільно розпливлося в такій переможній задоволеній посмішці, якої цей кабінет не бачив уже років сто. Хоча б тому, що її тоді тут не було й близько. І вона перевела погляд на Кощія.

Невмирака все ще стояв біля дверей, але від його лінивої ситої впевненості не залишилося й сліду. Його витягнуте з несподіванки обличчя і злегка підняті брови свідчили про повний ступор. Великого гравця у цьому світі щойно обіграли на його ж полі.

— Ну що, Костю? — солодко проспівала Яга, спираючись на спинку крісла й задоволено постукуючи нігтями по стільниці. — Тонка бізнес-стратегія, кажеш? Залізний розрахунок? Ну-ну. Побачимо тепер, як воно далі піде… Млинцуре, зачиняй лавочку, у нас багато роботи.