14.4. Костянтин із цвинтарним віником 

Явдоха Степанівна з гучним тріском ляснула долонею по столу. Свічки на полицях спалахнули яскраво-зеленим вогнем, а в повітрі чітко запахло справжньою лісовою грозою, що у Руслана біля сейфа аж перехопило подих, і він нарешті затих, припинивши тоненько скиглити. 

Усередині в Явдохи все палало від роздратування. Навіщо цей кістлявий сюди приперся? З цими своїми трояндами й самовпевненою посмішкою... Женихатися він надумав! Контрактний чоловік для Вероніки! Це той самий Кощій Безсмертний, який ще тиждень тому дивився на неї, Явдоху, зовсім іншим поглядом і розкидався двозначними натяками про їхнє спільне минуле й майбутнє? 

Ну паразит… ну нехай у неї тільки руки до нього дійдуть… ну отримає він на горіхи…  

Від думки, що Кощій зараз стоїть тут і пропонує шлюб іншій жінці — нехай тричі фіктивний, нехай суто заради бізнесу, — під ложечкою неприємно й гостро кольнуло. Це було схоже на ревнощі, але Яга ні за що в житті не зізналася б у цьому навіть самій собі. Вона просто хотіла стерти цю ліниву посмішку з його обличчя. Разом із букетом. 

— Так! Ану всі замовкли! — не витримавши напруги, гримнула Явдоха Степанівна.

В її голосі раптом прорізалася така сила, що Кощій мимоволі підняв брову й ледь помітно відступив на пів кроку назад, а водяник слухняно клацнув пучками, втягуючи розлиту по підлозі воду назад у широкі рукави худі.

— Костю, ти геть совість утратив? — вона звела на Невмираку погляд, у якому виразно тліли зелені іскри. — Приперся на мій кастинг зі своїм віником? Твоє діло — кредити й золото, от і йди у свої банки з ломбардами, сиди там на мішках! Тобі тут що, шлюбна агенція для безсмертних? Вадиме Петровичу, заспокойте гідросферу, я вас прошу, у нас підлога розбухне! А ти...

Вона перевела важкий, палючий погляд на Руслана, який уже буквально злився з німецьким сейфом у кутку.

— ...якщо ти зараз же, от прямо на цьому столі, не підпишеш Вероніці відмову від усіх претензій на клініки, я особисто зроблю так, що твій бізнес-шлях закінчиться на найближчому болоті під Києвом. По коліна в багнюці й без права на листування. Ти мене почув?

І тут Вероніка повільно піднялася зі свого крісла. Шок, який на мить промайнув на її обличчі під час Русланової істерики, остаточно зник. Тепер вона дивилася на кімнату своїм звичним — холодним, аналітичним і дуже гострим поглядом, яким зазвичай вивчала підроблені звіти ділових шахраїв. 

Вона перевела погляд з обм'яклого нажаханого Руслана на Вадима Петровича, від якого все ще віяло річковими глибинами й мокрим камінням. Потім подивилася на Невмираку, який ліниво підпирав плечем одвірок, на його цвинтарні троянди, що смерділи розкопаною могилою, і, нарешті, зафіксувала погляд на Явдосі Степанівні. Зелений вогонь у витягнутих зіницях господині кабінету більше не здавався Вероніці грою світла чи оптичною ілюзією. 

Її раціональний мозок юриста, вихований на сухих фактах і чіткій логіці, раптом почав обробляти інформацію з шаленою швидкістю. Подія за подією, дивацтво за дивацтвом. Усі аномалії останніх тижнів, які вона так уперто намагалася списати на збіги, стрес чи якісь фокуси, раптом склалися в одну чітку картину.