14.3. Без Кощія не обійшлось   

Той, кого Руслан назвав бороданем, повільно, дуже повільно підвівся. Вся його напускна недбалість миттю злетіла. Очі спалахнули темною, майже чорною глибокою водою, а з-під манжетів важкого худі почувся виразний сплеск, наче об берег ударила важка хвиля. Атмосферний тиск у кімнаті впав так швидко, що в Руслана заклало вуха, а зі стелі кабінету раптом почала сочитися цілком реальна холодна волога. 

Ще через мить з його грудей вирвався якийсь горловий клекіт — так булькотить вода, коли відкриваються шлюзи на дамбі. Цей звук змусив воду в кулері за стіною скажено закипіти великими бульбашками.

— Що за... — злякано витріщився Руслан, відскакуючи назад так, що перекинув стілець. 

Він гарячково обвів поглядом стелю, з якої капало, і мокру пляму, що стрімко розповзалася по лінолеуму від ніг бороданя. 

— Вероніко, що це за шизик?! Чому тут смердить болотом?!

— Вадиме Петровичу, тримайте себе в рамках, у нас новий ламінат! — подумки загриміла на нього Яга, поспіхом кидаючи на підлогу осушувальне замовляння. 

І саме в цей момент двері кабінету відчинилися знову — цього разу без жодного шуму, плавно й тихо. На порозі з'явився Костянтин Борисович Невмирака власною персоною, який вирішив одним махом убити двох зайців: побачити, де облаштувалася його Яга, і особисто втрутитися, так би мовити, у процес. 

Він як завжди був у бездоганно підігнаному темному костюмі, з лінивою посмішкою на обличчі, але цього разу ще й з величезним оберемком темно-бордових троянд у руках. Квіти були красиві, проте від них так виразно війнуло мокрим ґрунтом і цвинтарною прохолодою, що Млинцур на столі, який на дух не виносив кладовища, миттєво притис вуха до голови.

Кощій розслаблено переступив поріг, одразу оцінивши дивну атмосферу в кімнаті. Він кинув короткий іронічний погляд на калюжу, що підбиралася до його туфель, потім на набряклого від гніву Вадима Петровича і, нарешті, подивився на Явдоху Степанівну. 

— Оце так пристрасті, — Кощій спокійно обійшов перекинутий стілець. — Руслане, ти б так не кричав. Тобі шкідливо нервувати, від цього акції твоїх клінік падають швидше, ніж ти встигаєш їх закладати в ломбард.

— Костянтине Борисовичу! — Руслан підскочив до нього як до батька рідного, ледь не вчепившись у рукав піджака, і миттєво сховався за його спину. — Ви бачили?! Вони тут якісь махінації крутять! Секта якась, підпільна контора! Вони хочуть мій бізнес віджати, вони мене топити зібралися!

— Вийди на вулицю, Руслане, подихай повітрям, — навіть не повернувши голови в його бік, ліниво кинув Кощій, а потім підійшов ближче до столу й плавним, майже невагомим рухом поклав важкий букет перед Веронікою.

— Вероніко Романівно, я випадково дізнався, що ви шукаєте надійне плече і контрактного чоловіка, щоб захистити “Олімп-Med” від цього непорозуміння, яке зараз ховається за моєю спиною. І оскільки я дуже ціную ваші юридичні таланти в моїй компанії... я вирішив, що чужі люди нам ні до чого. Навіщо вам якісь мийки й регіональні інвестори, якщо у вас є я? Капітал надійний, зв'язки на всіх рівнях, аж до самих верхів і… низів. Та й робочі питання простіше вирішувати в одному кабінеті.

Вадим Петрович від такого нахабства Кощія Безсмертного, якого знав особисто і, звісно ж, добре впізнав, знову глухо заклокотав. Він ступив крок уперед, і навколо його великих кулаків у повітрі самі собою закрутилися дрібні, як пил, краплі води. Атмосфера в кімнаті накалилася до краю, а Руслан, який взагалі не розумів, що відбувається, заскигливши, остаточно забився в куток між шафою й тими самими німецькими сейфами, закриваючи голову руками.