14.2. Неждана поява майже колишнього 

— Доброго дня, — Вероніка стримано кивнула, сідаючи навпроти. — Пані Явдохо, я так розумію, це і є ваш... варіант? 

— Саме так, Веронічко. Вадим Петрович, серйозний київський бізнесмен, — чарівно посміхнулася Яга, контролюючи всіх присутніх своєю силою. — Чоловік із дуже жорсткими принципами й непоганим капіталом.

Вадим Петрович повільно нахилив голову, дивлячись на Вероніку з чисто професійним інтересом.

— Мені подобається ваш підхід, — глухо промовив він, розглядаючи її без жодного збентеження. — Відразу видно, що характер є. Мої хлопці таких поважають. За клініки не переживайте, ми їх прикриємо так, що ніхто не підступиться. А якщо ваш колишній — чи ще не колишній? Та це, як я розумію, ненадовго — спробує смикнутися, я його швидко на дно пущу. У юридичному сенсі, звісно. Ну, і не тільки.

Вероніка здивовано підняла брову. Інша б на її місці напружилася від таких натяків, але після місяців нервування з судами цей спокійний напівекстремальний авторитет її навіть порадував. На губах уперше за довгий час з'явився натяк на усмішку.

— Що ж, Вадиме Петровичу, мені подобається така конкретика, — вона відкрила папку з паперами. — Давайте без зайвих прелюдій обговоримо пункти контракту щодо...

Та договорити вона не встигла.

Масивні двері кабінету відчинилися з таким гуркотом, наче по них влучили тараном. У кімнату, задихаючись від люті й майже збиваючи з ніг уявно зляканого Млинцура, влетів Руслан. Чинний чоловік Вероніки й за сумісництвом те саме “обличчя бренду” мережі “Олімп-Med” зараз найменше нагадував успішного керівника з рекламних банерів. Його світлий піджак був безбожно пом'ятий, наче його цілу ніч жували кікімори, комір сорочки розстебнутий, а від самого Руслана так тхнуло міцним алкоголем і різким ядучим одеколоном, що водяник мимоволі поморщився, повівши носом.

Чоловік Вероніки застиг посеред кабінету, гарячково переводячи подих. Його очі з червоними від недосипу чи й хронічного безсоння судинами шалено блукали по кімнаті, поки не зупинилися на Вероніці. Коли він її побачив, його аж перекосило від злості.

— Ах ти ж стерво! — закричав Руслан, розмахуючи руками прямо у неї перед обличчям. — Я так і знав! Ти бігаєш по якихось підпільних шлюбних конторках! Шукаєш, під кого лягти, щоб мій бізнес прибрати у свої загребущі руки?! Я розкусив твої схеми, ще коли ми були на Кіпрі! Костянтин Борисович мені все розповів, ми з ним учора в офісі все обговорили! Ти ні з чим залишишся, чуєш?! Я тебе по світу пущу! І розлучення тобі не дам, суди роками тягнутиму!

Вероніка навіть не здригнулася. Вона лише на мить заплющила очі, наче намагалася стримати мігрень, яка на неї напала від цього вереску. У кабінеті раптом стало так тихо, що навколо жінки відчутно похолоднішало, а велика кришталева куля на столі Явдохи Степанівни глухо забриніла, вібруючи від прихованої напруги, але Руслан у своєму сказі цього навіть не помітив. 

— Руслане, ти п'яний ідіот. Вийди звідси, — крижаним поглядом осадила його Вероніка.

— Не вийду! Що це за бородань із тобою сидить?! — Руслан розвернувся до Вадима Петровича і тицьнув пальцем йому в груди. — Ти хто такий, а?! Карась бюджетний! Чувак, ти хоч знаєш, на кого ти нарвався? Та я тебе в асфальт закатаю…