РОЗДІЛ 14. Операція “Ідеальний наречений”    14.1. Водяник власною мокрою персоною 

— Ягусю, це не кастинг, це якась виставка досягнень міфічного господарства в Голосієві! — Млинцур роздратовано смикнув хвостом, ледь не змахнувши зі столу чималий органайзер з претензією на оригінальність. — Ти впевнена, що Вероніка оцінить цього... кандидата? Від нього ж за версту тхне річковим жабуринням і мокрим ламінатом!

— Цить, котику, фамільярам слова не давали, — Явдоха Степанівна навіть не відвела голови від дзеркала, наводячи рівну стрілку на повіці. — Ці смертні бізнесмени Вероніку бояться, особливо коли дізнаються. де і ким вона працює. Їй потрібен чоловік-стіна. Справжня обетонна конструкція з характером, яку ніщо не спроможне злякати. А те, що він тримає мережу елітних автомийок у Києві, а ночами контролює всі підземні води столиці… Ну, у кожного з нас свої скелети в шафі… 

Камінна витяжка у дальньому кутку її кабінету все ще тихо потріскувала. Дві години тому Яга викликала зі свого лісу самого Водяника — точніше, його цілком окультурену урбанізовану версію.

У місті він звався Вадимом Петровичем. Кремезний, широкоплечий чолов'яга за сорок, з густою, трохи сивуватою бородою. Замість пафосних піджаків на ньому був звичайний, але явно дорогий худі оверсайз темно-графітового кольору і прості джинси. Він взагалі виглядав так, ніби щойно приїхав перевірити фільтри на одній зі своїх мийок, і єдине, що видавало його річкову природу — це легка, якась хронічна вологість, що йшла від одягу, наче він щойно потрапив під зливу. Очі в нього були глибокі й зеленкуваті, як дніпровська вода в серпні, а шкіра — злегка бліда.

— Так, слухай сюди, Вадиме Петровичу, — Млинцур застрибнув на стіл поруч із водяником, безцеремонно тицьнувши лапою в екран новенького смартфона. — Оце — мобільний телефон. Кнопки пальцями не продавлювати, екрани водою не заливати! Якщо він задзвонить, не треба булькати й намагатися піти на дно крізь лінолеум. Просто проводиш пальцем ось так. Зрозумів?

Водяник сиро зітхнув, від чого в офісі на мить запотіли вікна.

— Млинцуре, ти знущаєшся чи як? Я в цьому місті тримаю п'ять найбільших безконтактних автомийок і два спа-комплекси. Я знаю, як користуватися технікою. Головне, щоб наречена не виявилася черговою фіфою, яка боїться води як чорт ладана… А так… я навіть знаю, що з нею робити. 

Млинцур, відвернувшись, пирхнув. Знає він!..

— Вероніка не фіфа, її можна порівняти хіба що з акулою, але краще не треба. І не чіпай рогатого, бо він це тобі не спустить просто так, — відрізала Явдоха, заходячи в кімнату. — Пам'ятай легенду: ти великий інвестор, хочеш зайти партнером у її мережу клінік “Олімп-Med” і викупити борги. Шлюб передбачається суто контрактний. Позов про розлучення з її теперішнім чоловіком уже в суді, але цей слизняк навмисно затягує процес, щоб через підставні фірми розікрасти активи клінік. Офіційне заручення з таким локомотивом, як ти, зв'яже Руслану руки — його кредитори просто побояться сунутися до Вероніки. Тому на офіціантів у ресторані не рикати, живу рибу в акваріумі поглядом не гіпнотизувати.

Рівно о другій дня двері кабінету відчинилися. Вероніка прийшла хвилина в хвилину — у своєму темно-синьому брючному костюмі, звично зібрана й готова до жорстких переговорів. Вона впевнено зробила кілька кроків, але щойно побачила Вадима Петровича, мимоволі сповільнила хід. Цей бородатий чоловік у худі взагалі не був схожий на типових київських бізнесменів, але від його масивної фігури віяло такою силою, що Вероніка одразу зрозуміла: перед нею точно не дрібний власник кіосків, а хтось набагато серйозніший.