13.3. Незапланована розмова 

Єва чекала, коли він щось скаже у відповідь. Кощій же зітхнув, зняв окуляри, відкриваючи очі, в яких зараз замість холодної смерті світилося тепле безмежне терпіння до однієї конкретної відьми.

— По-перше, я за тобою скучив, — напрочуд спокійно вимовив він, і від цього низького голосу зелені іскри навколо Яги трохи вщухли. — А по-друге... Тобі справді потрібна була залізна баба, яка вміє тримати удар. Я просто допоміг правильній кандидатці знайти правильні двері. Хіба це злочин — підставити плече своїй жінці, навіть якщо вона вперта, як сотня карпатських мольфарів?

Вероніка, яка залишилася стояти на ґанку, злегка відкрила рота від подиву. Вона вперше в житті бачила свого залізного безжального шефа, перед яким тріпотіли найвищі чиновники, хоча вона не зовсім розуміла, як він досягав такого ефекту, у такому... дивному емоційному стані. Ця жінка в зеленому плащі розмовляла з мільярдером Невмиракою так, наче він був її боржником, який заборгував за комуналку.

— О, мої сейфи — це класика, Ядвіго Степанівно, — він напівголосно розсміявся, і цей сміх змусив Млинцура глибше сховатися в сумку. — Вони надійні, як швейцарські банки. До речі, про банки... Навіщо тобі шлюбна агенція в центрі Києва? Невже древня Яга вирішила нарешті знайти собі судженого серед тутешніх IT-шників? Чи ти вирішила пограти в благодійність для ображених дружин?

Він кинув швидкий оцінювальний погляд на Вероніку, яка все ще спостерігала за ними з ґанку, і в його очах блиснув небезпечний вогник.

— Вероніка — мій найкращий юрист, — тихо, так, щоб чула тільки Єва, промовив Кощій, звузивши очі. — Вона веде аудит моїх структур. І її сімейні проблеми з клініками “Олімп-Мед” — це частина мого стратегічного плану. Я збирався забрати ці клініки під свій контроль за борги її чоловіка. Не лізь у цю гру, Євусю. Обпалиш крила… 

— Твої плани, Костю, застаріли ще в минулому столітті, — Єва гордо підняла підборіддя, її очі спалахнули справжнім відьомським вогнем. — Ти думаєш, що тримаєш цю жінку на повідку її фінансових проблем? Ти сліпий, сухоребрий впертюху. Ти стільки років зважуєш гріхи смертних на своїх фінансових терезах, ховаючи древній праведний суд за вивісками лихварів, що перестав бачити головне. Твої ломбарди забирають брудне майно, але Вероніку ти так не втримаєш. У цій жінці кремінь. У ній така сила, яка їх по цеглині рознесе, якщо її правильно направити. І я її направлю. 

— Ти хочеш зробити з неї... наступницю? — Кощій на мить замовк, і його розслаблена маска мільярдера ледь помітно здригнулася. — Ти й справді вирішила кинути свій ліс і… мене?

— Це не твоя справа, Безсмертний, — відрізала Єва, роблячи крок назад і поправляючи сумку з котом. — Консультацію Вероніці Романівні я вже призначила. І повертати її бізнес ми будемо за моїми правилами. Так що готуйся, Костю. Скоро тут стане дуже гаряче.

Кощій повільно надів свої платинові окуляри, знову перетворюючись на безжального столичного фінансиста. На його губах заграла холодна хижа посмішка, яка не обіцяла нічого хорошого.

— Що ж... Побачимо, чия стратегія виявиться ефективнішою, Єво. Вероніко Романівно! — голосно покликав він, повертаючись до ґанку. — Заходьте в кабінет. У нас багато роботи.

Вероніка швидко кивнула і зникла за скляними дверима, кинувши на Єву останній, сповнений глибокої підозри й зацікавленості погляд.

Кощій же легким кивком голови попрощався з Євою, розвернувся і як справжній хижак, тільки чомусь у людському тілі, попрямував до офісу. Його охорона миттєво зачинила за ним важкі двері.

Єва стояла під каштаном, важко дихаючи від перенапруження магічних сил.

— Яго... — тихо пропищав Млинцур із сумки, дивлячись на неї по-справжньому переляканими жовтими очима. — Мені здається чи ми щойно офіційно оголосили війну ТОВ «Невмирака.Корпорейшн» прямо на їхньому полі?

— Тобі не здається, котику, — Явдоха Степанівна різко розвернулася і бігцем подалася у бік трамвайної зупинки, ловлячи на ходу поли свого смарагдового плаща. — Гроші проти магії, оця його машинерія проти моєї хатки. Побачимо, як цей сухоребрий задрот заспіває, коли його головний діамант перетвориться на мою головну зброю. Він думає, що прорахував усе наперед, але відьомську кров прорахувати неможливо. Повертаємося на Ярославів Вал. У нас завтра великий прийом, треба підготувати кабінет. 

— Ну, раз так треба, то повертаємось… — зітхнув кіт і зручніше вмостився у переносці.