13.2. Зустріч на Подолі 

Це був він. Костянтин Борисович Невмирака. У Тридев'ятому царстві відомий як Кощій Безсмертний. Той самий, який уже кілька століть пропонує Явдосі стати його законною дружиною, мотивуючи тим, що… а по-різному він це мотивує. 

— Мати рідна, ну й роз'ївся він на людських відсотках, — тихо нявкнув Млинцур. — Ніякого дефіциту кальцію, дивись, який засмаглий. Чистокровний київський забудовник, який не вилазить зі схилів Дніпра. Тьху!

Кощій зробив крок до Вероніки, яка вже готувала звіт, але раптом застиг на місці. Його ніздрі ледь помітно здригнулися, вловлюючи повітря Подолу. Він повільно повернув голову в бік каштанової алеї, де стояла Єва.

Під його поглядом сірий магічний морок Яги раптом пішов тріщинами, як дешева штукатурка, і повністю осипався, оголюючи її справжній вигляд: платинове волосся, смарагдовий плащ і палаючі зелені очі. Смертні навколо нічого не помітили, але для Кощія вона тепер стояла у повному бойовому відьомському прикиді. 

Оце так зустріч! Він тільки хотів сам її шукати, а його Євуся тут як тут… Невмирака ледь помітно посміхнувся кутиком губ. Він зняв окуляри, глянувши на світ темними, як нічне цвинтарне небо, очима, й повернувся до своєї підлеглої.

— Вероніко Романівно, — хоч голос Кості звучав майже ніжно, від ноток металу пробирало до кісток. — Зачекайте хвилину в приймальні. Мені потрібно привітатися зі старою... партнеркою по бізнесу.

Вероніка здивовано моргнула, перевівши погляд на Єву. Її мозок юриста-професіонала, який знав усіх топгравців ринку, гарячково намагався ідентифікувати цю ефектну жінку в зеленому плащі, але не знаходив жодного збігу в реєстрах. Навіть фотографічна пам’ять не допомагала. Хіба що… від цієї жінки віяло чимось таким знайомим… чи що. 

Кощій тим часом невимушеною ходою справжнього хижака перетнув вулицю і підійшов до Єви. Смертні на тротуарі знову інстинктивно розступалися перед ним, навіть не розуміючи чому. Вона ж так і залишилася стояти на місці, бо тікати, Євочко, вже було запізно. 

Він зупинився за крок від неї. Запахло дорогим тютюном, сандалом і крижаним потойбічним спокоєм. Невмирака повільно взяв Єву за руку, підніс її до своїх губ і легким, ледь відчутним дотиком поцілував кінчики її пальців.

— Які люди в Голлівуді, — знущально-лагідно промовив він, не зводячи з неї темних очей. — Ярославів Вал, кажеш? Стара аптека? Ну-ну. Тобі допомогти з пожежною інспекцією, красунечко, чи сама згориш від своїх амбіцій? А ти ж ніби хотіла біля Золотих Воріт? Чи то я щось плутаю, бо старість не радість?

Єва різко висмикнула руку, її коралові намиста сердито загриміли на грудях.

— Не турбуйся про мою пожежну безпеку, Костю, — солодко відказала вона, крок за кроком підходячи ближче, так, що їхні аури — гаряча зелена й крижана чорна — зіштовхнулися в повітрі, викрешуючи невидимі для людей іскри. — Моя аптека пережила монголо-татарську навалу, переживе й твої претензії. Ти краще за своїми німецькими сейфами стеж, а то вони в тебе якісь занадто балакучі стали. Залишаєш магічний мотлох де попало. 

Кощій, не стримавшись, голосно розсміявся, що виглядало доволі дивно, та Яга на це не зважала. 

— І взагалі, милий мій, поясни мені краще, чому це ти теж опинився в місті, якщо казав мені, що в тебе у царстві повний завал? — Явдоха замовкла, сердито дивлячись на свого горе-кавалера, і ледь ногою не притупувала з нетерпіння. — Казала, що без тебе обійдуся, то чого приперся через тиждень? Ану кажи швидко! 

І вона кам’яною стіною поперла на Безсмертного, який, не очікуючи такого напору прямо посеред міської вулиці, відступив, невдало перечепився за якийсь камінець на бруківці й ледь не впав на дупу, втримавшись останньої миті. 

— Оце так прийом, — хмикнув він, поспішно поправляючи окуляри, які трохи з'їхали на ніс. 

Його крижана чорна аура миттєво звернулась у щільний захисний кокон, щоб не дати коханій підпалити його дорогий костюм разом із репутацією. — Євусю, легше на поворотах. Твоя аура зараз мені всю електроніку в машині випалить.

— А ти мені зуби не заговорюй, Костянтине Борисовичу! — вона знову зробила крок уперед, змушуючи великого мага смерті буквально втиснутися спиною в крило власної машини. — Я чекаю відповіді. Якого лісовика ти забув у Києві? Та ще й Вероніку цю підсунув! Думав, я не впізнаю твоїх кадрів? 

Костянтин, дивлячись на Єву, яка так і перла на нього тараном, на мить завис. По-справжньому…