РОЗДІЛ 13. Неочікувана зустріч у місті  13.1. Що загрожує Воронові 

— Ягусю, це офіційно найбезглуздіша ідея після твоєї спроби навчити лісовиків сортувати сміття, яке залишають під кущами ті безголові й безвідповідальні туристи, за європейськими стандартами! — Млинцур незадоволено ткнувся мокрим носом у комір її плаща.

Кіт знову сидів у сумці, але цього разу Єва навіть не застебнула сітчасте віконце. Вони стояли в затінку старої каштанової алеї на Подолі, якраз навпроти помпезної триповерхової будівлі з темного скла й граніту. Вивіска над масивними скляними дверима стримано й дорого виблискувала сріблом: “Невмирака & Партнери. Фінансовий Консалтинг та Кредитування”. У народі — головний офіс VIP-ломбардів і юридичних шлюзів Кощія.

— Цить, Млинцуре, — тихо відказала Єва, поправляючи криси елегантного капелюшка.

Для цієї вилазки вона наклала на себе тонкий магічний морок — личину “непримітної київської пані”. В очах перехожих вона виглядала як звичайна жінка середніх років у сірому кардигані, яка просто чекає на трамвай. І навіть капелюх не псував образу. Навпаки, додавав Явдосі присмаку тієї самої інтелігентності, чим вона дуже пишалася. Але під цим сірим мороком усе одно ховалася гаряча древня сила, яку Яга ледве стримувала у вузді.

— Я не могла всидіти в тій аптеці, — подумки продовжувала Єва, не зводячи очей з дверей офісу. — Тим паче, що Воронів шпигунський кліщ все одно здав Кощію наші координати. Ось нехай я ще до нього доберуся, обскубу, як півня на холодець… Вероніка побігла звітувати перед ним про результати перевірки. Якщо я хочу виліпити з цієї залізної леді свою наступницю і врятувати її клініки, то повинна знати, наскільки глибоко наш Невмирака запустив у неї свої кістляві пальці.

— О, дивись, акула… ой, кандидатка на Ягу наближається, — прошепотів кіт, висунувши вуха з сумки.

До будівлі якраз підкотила чорна “аудяха”. З задніх дверей вийшла Вероніка. Темно-сірий брючний костюм сидів на ній як влитий, у руках — та сама шкіряна папка, а поглядом вона, здавалося, могла сходу звільнити половину топменеджменту будь-якої фірми. Вероніка рішуче попрямувала до скляних дверей Костянтинової фірми “Невмирака. Корпорейшн”. 

Вона йшла й гарячково перебирала в голові останні цифри, про які мала говорити з головним. “Невмирака.Корпорейшн” взагалі не піддавалися законам класичного бізнесу. Вероніка працювала тут більше року і досі не могла збагнути логіку шефа. Його VIP-ломбарди забирали за безцінь майно найвпливовіших людей країни: заводи, мережі клінік, земельні угіддя. 

Це якраз було зрозумілим. А ось дивним було інше. Підраховуючи збитки боржників, Вероніка помітила моторошну закономірність: Костянтин Борисович ніколи не чіпав тих, хто заробив статки чесно. Він забирав активи лише у відвертих негідників, хабарників і шахраїв, причому саме тоді, коли ті остаточно втрачали совість. Ломбарди Невмираки працювали не як фінансові пастки, а як гільйотина для тих, хто заборгував самому життю. Вероніка відчувала, що за цими паперами ховається якась вища, майже вселенська справедливість, від якої хололи пальці. 

Але зайти всередину вона не встигла.

З-за найближчого рогу, плавно розрізаючи тисняву вузьких вулиць, виплив розкішний антрацитово-чорний седан представницького класу, який коштував як невеликий житловий комплекс на околиці столиці. Автомобіль безшумно зупинився прямо біля гранітного ґанку. Охоронець при вході миттєво виструнчився, а Вероніка зупинилася, шанобливо притиснувши папку до грудей.

Водій у чорних рукавичках підскочив і відчинив задні дверцята.

З салону неспішно вийшов чоловік. На вигляд — років тридцяти п'яти, не більше. Ідеально підігнаний по фігурі костюм кольору мокрого асфальту, пошитий, скоріше за все, на індивідуальне замовлення, білосніжна сорочка без краватки, розстебнута на два верхні ґудзики, і сонцезахисні окуляри в тонкій платиновій оправі. Він рухався спокійно, навіть не дивлячись перед собою, а від самої фігури віяло такою щільною, майже заземленою владою, що випадкові перехожі мимоволі прискорювали крок, інстинктивно поступаючись йому дорогою. 

Вероніка теж не зводила з цього чоловіка очей…