12.4. “Він однаково нас знайшов!” 

Вона підійшла до столу і м’яко поклала долоню на папку Вероніки, миттєво обриваючи срібну нитку Млинцура і запечатуючи телефон своїм власним потужним відьмацьким щитом. 

— Отже, Вероніко Романівно. Ваш чоловік ховає документи в німецькому сейфі, до якого змінив код. А ви хочете помсти, розлучення і збереження бізнесу “Олімп-Meд”.

— Саме так, — Вероніка піднялася, поправляючи піджак. Вона знову була зразком холодності. — Я бачу, ви жінка не дурна. Шарлатанством тут і не пахне, хоча ваші фокуси з льодом у склянці... — вона кинула швидкий погляд на розбитий лід, — ...досить ефектні. Я прийду завтра в цей же час. Сподіваюся, у вас уже буде план, як дістати мої документи, і перша кандидатура на роль мого нового... чоловіка.

— Все буде в найкращому вигляді, Веронічко, — Єва чарівно посміхнулася, проводжаючи її поглядом до дверей. — До завтра.

Щойно за Веронікою зачинилися масивні дубові двері приймальні, Єва повільно повернулася до кота. Млинцур уже сидів під стільцем, підібгавши хвіст і намагаючись злитися з ніжками.

— Ну? І що це було, мій пухнастий хакере? — крижаним голосом запитала Яга, підходячи ближче. — Який дурень тебе просив лізти в її телефон? Ти що, не відчув, що на тобі мітка?

— Яго, я не винен! — заскімлив кіт, чухаючи задньою лапою за вухом. — Там якась зараза у мене в шерсті сиділа! Вона активувалася, щойно я спробував зчитати контакт Невмираки. Це Ворон... Це той старий пернатий шпигун підкинув мені подаруночок від Кощія!

Єва швидко нагнулася, схопила кота за шкірки й піднесла до обличчя. Вона провела пальцем по його загривку — і справді, на пучках її пальців залишилася маленька хмаринка чорного цвинтарного пилу, який швидко розтанув у повітрі. Шпигунський кліщ виконав своє завдання — передав координати й сигнал — і самоліквідувався.

— Прокляття... — прошепотіла Яга, випускаючи кота на підлогу. — Кощій тепер точно знає, де ми. Він чув або принаймні зафіксував магічний сплеск прямо в нашому офісі. І що найгірше — він знає, що його краща співробітниця Вероніка консультується у його давньої знайомої. Знайомої, яку він так не хотів відпускати з лісу…  

Вона прочинила двері в суміжне праве крило. З кабінету коучингу знову почувся тихий гул. Єва швидким кроком пройшла туди й зупинилася перед тими самими німецькими сейфами, які так нахвалював рієлтор. Що? Та невже?! Але очі їй не брехали: на важкому залізі виразно проступали старі знаки Тридев'ятого царства, які тепер світилися слабким зеленкуватим світлом. Магія Кощія, яка була тут роками, ожила. Офіс перестав бути таємним притулком Баби Яги. 

— Яго... що робити будемо? — Млинцур тихо підійшов ззаду, винувато заглядаючи їй у вічі. — Згортаємо вудки? Переїжджаємо кудись в інше місце чи… взагалі додому повернемось? Ні, я все розумію, тобі все набридло, і передовсім він… але ж він нас однаково знайшов...

Єва Степанівна повільно повернулася до кота, і на її обличчі раптом розквітла така хижа, зухвала і неймовірно красива посмішка, що Млинцур зрозумів — ніякого відступу не буде.

— Переїжджати? Тікати від сухореброго? Ще чого! — Яга гордо випростала спину, її коралові намиста войовниче загриміли. — Він думав, що переграє мене на моєму ж полі? Ну-ну. Вероніка — прекрасний матеріал для нової відьми. Вона злісна, вона розумна, в неї залізна воля і бізнес, який ми допоможемо їй відібрати у чоловіка-зрадника. А щодо Кощія... Якщо він хоче погратися в шпигунів, ми підемо йому назустріч і пограємося. Ти ж не думав, що він нас не знайде? Питання було тільки в часі. Млинцуре, готуй камінну витяжку.

— Навіщо? — здивувався кіт.

— Нам потрібен той, хто зіграє чоловіка за контрактом для Вероніки. Такий, щоб Кощій від заздрощів свої старі кістки зжував, а її теперішній заїкатися почав. Викликаємо наших хлопців із Тридев'ятого. Будемо влаштовувати кастинг, від якого весь Ярославів Вал здригнеться! 

У Млинцура від здивування очі зробились великими, як тарілки, і круглими, як апельсини. От що вона замислила, ця Яга? Вічно щось витворить, а йому потім розгрібай…