РОЗДІЛ 11. Німецькі сейфи, інстанімфи й правильна жертва    11.1. Про душевну рівновагу Млинцура 

— Млинцуре, якщо ти зараз же не припиниш діставати своїми пазуряками крізь оті дірки мій новий плащ, я здам тебе в найближчу ветеринарну клініку на кастрацію. Або щоб хоч кігті попідстригали… Офіційно. По документах, — спокійно, але дуже виразно процідила крізь зуби Єва Степанівна, граціозно оминаючи калюжу на Ярославовім Валу.

— Спробуй тільки! — обурено пирхнув кіт прямо їй у підсвідомість, люто ворочаючись у надрах спортивної сумки й намагаючись наосліп зачепити дорогий смарагдовий кашемір. — Я влаштую тобі такий міжнародний скандал, що твоя репутація у Тридев’ятому царстві вилетить у трубу! Я тобі казав, треба було брати таксі. У мене від цих ваших київських брущаток уся душевна рівновага струсилася в купу. І взагалі, чому я маю сидіти в темряві, як якась заморська болонка? Я — фамільяр вищої категорії!

— У людей свої дивні правила, Млинцуре. Якщо ти будеш гордо йти поруч на повний зріст, половина хіпстерів почне знімати тебе на свої айфони з криками “Дивіться, яка жирна пантера втекла з зоопарку!”. Тобі зайва популярність треба? Мені — ні. Нам ще офіс орендувати.

Київ у районі Золотих Воріт пах дорогою кавою, старою липовою алеєю й зовсім трішечки — вихлопними газами, хоча куди вони поділись, якщо машин тут було стільки, що не проштовхнутись, зрозуміти було важко. Таке враження, що хтось поставив потужний магічний фільтр, рятуючи цих дурних людисьок від наслідків їхньої ж активної діяльності. 

Єва Степанівна йшла так, наче цей мегаполіс належав їй щонайменше з часів Ярослава Мудрого. На ній були сонцезахисні окуляри на півобличчя й той самий елегантний смарагдовий плащ, який найкраще пасував до її магічних зелених очей і який намагався підчепити кігтями її вредний фамільяр.

Вони зупинилися біля красивого триповерхового будинку з химерною ліпниною 1905 року. На першому поверсі, під вицвілим дашком, де колись висіла вивіска старої аптеки, на них уже чекав рієлтор. Це був молодик років двадцяти п'яти, у підкочених штанях-чиносах, які відкривали світу його голі щиколотки в червневу спеку, і з мікроскопічною борідкою, наче її старанно, буквально по одному волоску, вищипали якісь дрібні прискіпливі біси з барбершопу. У руках він тримав стаканчик із матча-лате на мигдалевому молоці.

Яга, глянувши на нього крізь темне скло своїх окулярів, відразу “зчитала” його ауру, яка світилася банальним бірюзовим кольором жадібності. Для цього хіпстера головним у житті було якнайшвидше отримати свої відсотки від оренди, закрити план на місяць і поїхати пити смузі з кількома друзями. 

— Доброго дня! Ви Єва, так? — підскочив він, крутячи на пальці зв'язку ключів. — Я Дімітріос, для вас можна просто Дім… Проходьте, приміщення просто топ! Автентика, локація — вогонь. Тут раніше була приватна аптека, потім кав’ярня, але вони... е-е... не зійшлися характерами з власником, тому з’їхали. Ціна, звісно, трохи кусається, бо центр, самі розумієте...

Приміщення й справді виявилося дуже вдалим: великий спільний тамбур, з якого вели двоє абсолютно однакових масивних дверей у дві ізольовані кімнати. Офіс-трансформер уже віртуально склався в голові Яги. Поки цей Дімітріос солов'єм заливався про високу стелю, Єва непомітно прочинила замок сумки. Млинцур сірою тінню вислизнув назовні й по-пластунськи поповз інспектувати кутки. Бо Єва розуміла: її фамільяр точно знає, що робить…