10.2. Кому що, а Безсмертному Яга… 

З хащі, ігноруючи тріск сухого гілля, вивалився лісовик. Виглядав він відверто паршиво. Зазвичай акуратна борода з лишайника зараз збилася в брудний ковтун, у правому вусі застрягла суха шишка, а на голові замість солідної шапки з моху красувалося порожнє пташине гніздо.

— Савко! — зарепетував лісовик, важко дихаючи й падаючи на травицю біля ґанку. — Це анархія! Мавки з третього болота зовсім з глузду з’їхали. Почули, що Степанівни немає, і влаштували на галявині нічну аквадискотеку. Водяника нашого зв'язали його ж власним лататтям, а русалки вимагають безлімітний вай-фай в очереті, вовки відмовилися вити на місяць, кажуть — у них професійне вигорання і їм потрібен психолог! Що робити, Савко?!

— Що-що... — огризнувся домовик, шморгаючи носом-картоплиною. — Чекати. Хазяйка бабу підхожу іще в місті не знайшла, щоб на неї господарство зіпхнути. Ох, чує моє серце, не скоро ми її побачимо. Сиди тепер, кукуй...

Тим часом у Тридев’ятому царстві, де простір згортався в химерні складки й не підкорявся земній геометрії, на вершині скелі Смерті височів Чорний замок.

Це було не злісне лігво з голлівудських казок. Ніяких черепів на парканах (Кощій вважав це несмаком і пережитком середньовіччя). Замок виглядав готично-монументально: стіни з темного базальту, рівно підстрижені чорні троянди в саду і гробова благословенна тиша, яку порушувало лише тихе клацання в покоях самого господаря.

Кощій Безсмертний, великий маг смерті, некромант і за сумісництвом найбагатший відлюдник цього світу, давно й безповоротно закоханий у свою Євусю, сидів у глибокому оксамитовому кріслі перед каміном, де палало синьо-чорне некротичне полум’я. На ньому був розкішний шовковий халат кольору мокрого асфальту, з-під якого виднілися м’які домашні штани. 

Кощій злим ніколи не був, як про нього звикли думати люди. О ні, він просто терпіти не міг людську дурість. Магія смерті навчила його абсолютного спокою: якщо людина поводиться як ідіот, їй треба дати чарівного копняка суворої справедливості, щоб мізки встали на місце.

Але зараз цей величний розум перебував у стані повного хаосу. На колінах некроманта лежала велика, оббита оксамитом шкатулка. Усередині неї, на шовковій подушечці, покоїлося звичайне гусяче яйце.

Кощій тримав у довгих блідих пальцях тонку сталеву голку — ту саму, де зберігалася його смерть. Ну, як зберігалася... Останні триста років це був радше багатофункціональний магічний гаджет.

— Дурні... Які ж люди дурні, — знову зітхнув Кощій, легенько колупаючи кінчиком голки у вусі. — Вигадали казочку, що якщо зламати голку — мені кінець. Ага, розбіглися. Це ж просто зовнішній накопичувач пам'яті, резервна копія моєї матриці! Хто ж смерть у залізяку ховає, коли є хмарні сховища?

На плече крісла з важким шурхотом приземлився величезний, давно посивілий від старості Ворон — його фамільяр, який за рівнем цинізму міг легко конкурувати з Млинцуром Яги. Ворон покрутив головою, блиснув розумним оком і хрипло прокаркав:

— Костю, досить порпатися в залізі. Ти цю голку вже три години в пальцях крутиш, скоро дірку в яйці проколупаєш. Кого ти дуриш? Нудьгуєш за своєю відьмою?

Кощій здригнувся, миттєво сховав голку назад у яйце, закрив шкатулку і з усім доступним йому аристократичним зухвальством вирівняв спину.

— Я? Нудьгую? Аристарху, не верзи дурниць! Я — володар некрополів, перший магістр розпаду, перед моїм поглядом в’януть королівства! З чого б мені сумувати за цією норовливою, впертою, платиновою... Євочкою?

— З того, що ти сохнеш по ній уже майже дев'ятсот років, — безжально здав його Ворон, чистячи дзьобом крило. — Ти ж думав, що вона в тому Києві злякається першого ж затору на дорозі чи вимкнення світла і прибіжить назад у ліс, під твоє крильце? А вона — бач, у раж увійшла. Ноутбук купила! Смартфон останньої моделі! Офіс на Золотих Воротах приглядає! Скоро свій бізнес відкриє, а тебе й на поріг не пустить.