РОЗДІЛ 10. Про корисні мікроорганізми й відьомську сплячку   10.1. Змій Горинич, Колобок і Кощієва хандра  

— Костю, ну будь ти людиною, пусти, у мене ліва голова третій день ніяк не може протверезіти, каже — у неї криза самоідентифікації! — ревів із настінного мідного блюда триголовий барельєф Змія Горинича, з пащек якого замість полум’я зараз вилітала лише жалюгідна зелена пара. — Прилетимо, посидимо, твоїх скелетів у доміно обіграємо. Ну нудно ж у печері, Костю! 

Кощій Безсмертний навіть ока не підвів від своєї оксамитової шкатулки. Він лише ліниво змахнув блідою рукою, і магічний зв'язок на блюді тріснув, як перестиглий кавун, наостанок хрипко видавши обурене потрійне шипіння. 

— Ідіть до біса, рептилії, — тихо й абсолютно безжально кинув некромант, важко зітхнувши. — Як я вам можу бути людиною, якщо я нелюд?! І вигадає ж таке, магічна п’янь… 

Не встигла мідь охолонути, як блюдо знову жалібно завібрувало, і звідти почувся писклявий єхидний голос Колобка, який не тільки від баби з дідом утік, а ще й лисицю намахнув, і тепер крутився у кримінальних колах Тридев'ятого: 

— Костяне, братухо, виручай! За мною лисиця з податкової женеться, каже — я незаконне хлібобулочне утворення без ліцензії! Пересиджу в тебе в підвалах? Твої упирі мене не з'їдять, я черствий! 

— Аристарху, — зітхнув Кощій, навіть не дивлячись на артефакт. — Розбий це блюдо к бісовій матері своїм дзьобом. На друзки, щоб не відновилося до завтра... 

Величезний сивий Ворон слухняно злетів із жердини, тюкнув своїм важким дзьобом по міді так, що Колобок захлинувся на півслові, але артефакт залишився цілим, просто на кілька днів непридатним до використання, і задоволено вмостився на плече хазяїна. 

— У тебе сьогодні надзвичайна харизма, Костю, — прохрипів птах, косячись на шкатулку з яйцем. — Послав три голови й один м'якуш. Скоро з тобою взагалі ніхто вітатися не буде. Ти чого такий засмиканий? Знову над своєю голкою чахнеш? 

— Мені потрібна тиша, Аристарху, — суворо відрізав некромант, обережно торкаючись сталевого кінчика. — Я тримаю на плечах баланс життя і смерті цього всесвіту. А вони лізуть зі своїм доміно і ліцензіями. Дурні... Які ж вони дурні, хоч наче й не люди...

А поки володар Чорного Замку розганяв настирливих сусідів і відчитував власного фамільяра, за межами його королівства коївся справжній безлад.

А все тому, що Прадавній ліс уже який день поспіль зустрічав світанок у стані затяжної депресії. Без твердої руки Явдохи Степанівни, яка тиждень тому сіла у свою ступу, прихопила Млинцура в переноску, нахапала з собою сухих мухоморів і всякого-різного магічного зілля й поперлася у місто гуляти, місцева екосистема почала стрімко втрачати будь-яку подобу дисципліни.

Хатка на курячих лапах, позбавлена щоденних хазяйських копняків, зовсім розпустилася: вона демонстративно відмовлялася сідати по команді, засунула ліве крильце-ґанок під стріху і весь день ображено скрипіла дошками, крутячись навколо своєї осі й витоптуючи у дворі сторічні кущі дикої королівської бузини, з якої Яга варила чаклунську наливку, помічну при доброму десятку хвороб.

Домовик Савка, який з веселого діловитого чоловічка перетворився на маленьку, схожу на зваляний шматок сірої вовни істоту з великими сумними очима, сидів на порозі й розбирав купу брудного посуду, який Яга необачно лишила в миснику.

— І поїхала... І навіть адреси не залишила, — бурчав Савка, витираючи глиняного глечика власною кудлатою бородою. — У місто вона захотіла! До людей! Там же асфальт, там же заземлення ніякого, чакри заб’ються за три дні! Хто їй там настій із блекоти зварить? Хто Млинцуру бліх заговорить? Пропадуть же, як руді миші в коморі… От і що я тоді буду робити?! Ууу…