РОЗДІЛ 9. Центр виправлення кривих доль   9.1. Ваша аура про вас усе розкаже! 

З вечірнім ефіром, як можна було здогадатися, у Яги вчора не склалося: у будинку, де вони з котом квартирували, вимкнули світло. Оскільки робочий день уже скінчився, електрики, до яких додзвонився хтось із його мешканців, обіцяли приїхати тільки зранку. А зараз, мовляв, лягайте спокійно спати… Сердита Явдоха, яка вже, було, націлилася на свій перший сеанс, тільки цикнула зубом спересердя й… пішла, куди електрики послали. Млинцур мотнувся на кухню — ще чогось перехопити, бо й справді, не лягати ж йому через те, що зникло світло, спати голодним. Це вже непорядок повний… 

Якби ж то з настанням ранку зникли всі проблеми! Ага, як би не так! Бо цей самий ранок у Явдохи теж не задався з самого початку. Вона тільки-но зробила крок за поріг під’їзду, намагаючись вдихнути прохолодне з ночі повітря, як у неї на повній швидкості влетіла сусідка з третього поверху — захекана Тетянка в розстебнутій вітровці з криво намальованими стрілками на очах.

— Ой, Явдохо Степанівно, простіть! Засинаю просто! — пискнула дівчина, на ходу ловлячи сумочку, що ледь не злетіла з плеча. — Біжу на роботу, а ще маршрутку чекати, шеф голову відірве, якщо спізнюся!

Тетянка кулею пронеслася повз неї, а Явдоха лише провела її поглядом. Для неї ця коротка сутичка була інформативнішою за вечірні новини. Для Яги людські аури ніколи не були чимось незрозумілим чи поетичним. Жодних вам “сяйв душі” чи “небесних променів”. Для неї це виглядало скоріше як медична картка, яку пацієнт необачно приліпив собі прямо на лоб. 

Навколо Тетянки, наприклад, зараз пульсувала така отруйно-рожева хмара закоханості впереміш із жовтими спалахами сорому, що відразу ставало ясно: ні на яку роботу вона не запізнюється. Дівчина бігла на таємне побачення з одруженим колегою, і цей “шеф, який відірве голову”, сидів у її голові хіба що в трусах і з кавою, яку він приносив у ліжко. А що ранок… так вони організували для себе “зустріч із діловими партнерами”, яких… просто не було. 

Отак дивишся на людину, подумала вона, — і відразу бачиш увесь її внутрішній безлад, від невиплачених боргів до таємного бажання зжерти вночі шматок ковбаси таємно від решти членів родини. Люди могли скільки завгодно тримати спину рівно і вдавати з себе інтелігентів у третьому поколінні, але їхні аури завжди безсоромно здавали їх із потрохами. Читалися вони легше, ніж чеки з супермаркету.

Найвеселіше було спостерігати за тими, хто щосили намагався “тримати фасон”. Сучасний світ узагалі став для Явдохи таким собі безплатним цирком: навколо тільки й було чутно про “успішний успіх”, “особисті кордони” й “інвестиції”, а на ділі над дев'яноста відсотками перехожих висіло таке густе вариво з комплексів і паніки, що хотілося просто дати їм по шоколадці й відправити спати. Кожен другий намагався підкорити Київ, а підкорював хіба що черговий мікрокредит.

Біля під’їзду, з якого вона вийшла, стояв Олег, молодий амбітний менеджер середньої ланки, який саме вийшов зі свого новенького, взятого в кредит кросовера. Зовні — справді успішний: доглянуте обличчя, важкий чоловічий парфум, впевнений крок. Але Єва бачила, як над його головою висить липкий сірий туман — страх. Він до смерті боявся, що завтра його звільнять, і він не зможе заплатити за цей “металевий статус”, і всі дізнаються, що він досі їсть мівіну на вечерю, щоб купити туфлі з крокодила.

— Доброго дня, сусіде, — посміхнулася Єва, проходячи повз нього ходою від стегна. 

Олег розгублено кивнув, спробувавши розправити плечі, а Єва подумала: “Бідний хлопчик. Твоя виразка шлунку росте швидше за твої бонуси. Тобі б не кредит, а відвар з подорожника і три дні в селі без вай-фаю”. Але хто ж її послухає?! То навіщо щось комусь казати?