7.4. Чорний кіт старого мольфара 

Кощій залишався вірним своєму слову: навіть після розриву він продовжував виплачувати їй відсотки за колись спільно загарбані землі, бо справедливість, як вона знала, для чорного мага була понад усе.

— І ось тепер ти чахнеш там у себе над паперами, а я — розкішна пані в пошуках великого перезавантаження, — Явдоха стенула плечима й не думаючи струсила попіл прямо на лінолеум. — Цікаво все-таки, чи залишилося в тобі бодай щось від того зухвалого хлопця, який колись умів так майстерно розстібати магічні застібки на моїй одежі?..

Вона перевела погляд на підвіконня. Чорний Млинцур (а її фамільяра звати саме так), почувши ці ностальгічні жіночі зітхання, повільно підняв свою важку голову, примружив великі жовті очі мольфарського кота й украй осудливо, навіть презирливо пересмикнув з боку набік пухнастим хвостом.

— Ну чого ти на мене так дивишся, Млинцуре? — огризнулася на нього Явдоха, поправляючи платиновий локон, який їй неймовірно подобався. — Не дивись так, наче я дівчисько закохане. Старі помилки минулого — це як вінтажне колекційне вино. Смак, звісно, дуже сумнівний, кислим тхне, але б’є в голову професійно й наповал.

Вона рішуче вибила попіл із люльки об край підвіконня. Млинцур у відповідь лише зневажливо пирхнув і відвернувся до скла, пересівши трохи далі, за кухонну фіранку. Він-то чудово пам’ятав, як кілька століть тому сам так затято образився на Явдоху через якусь дурницю — чи то вона не поділилася з ним печінкою жертовного півня, чи то згарячу назвала “звичайним запічним мишоловом”. 

Кіт тоді гордо знявся з місця і на кілька десятків років утік жити до людей. Доля занесла його глибоко в Карпати, де він прибився до хатини знаменитого мольфара — діда Ничая. Старий знахар одразу розкусив непросту натуру чорного приблуди, поважав егоїстичне мовчання чотирилапого мага, наливав у миску парного молока й ніколи не ліз у душу. 

Млинцур прожив у мольфара сите й шановане життя, допомагаючи тому тримати баланс між світами, аж поки не сталася біда. Старого Ничая підступно застрелив якийсь заїжджий божевільний фанатик прямо на порозі власної хати. Млинцур тоді не встиг, за що сам себе карає, та вже запізно. 

Тоді був березень, і кіт просто зглупив — уперше за тридцять років піддався звичайному котячому інстинкту й завіявся на кілька днів у хащі за лісовими кішками. Коли відчув біду й примчав назад, дід уже лежав на закривавленій траві, а його чиста душа відлітала у вирій. Млинцур довго нявчав дурниною на березі Черемоша, випалюючи жовтими очима трави навколо, а потім усе одно повернувся до своєї відьми. 

Бо люди, якими б мудрими й сильними вони не були, все одно смертні й крихкі, а Явдоха з її капризним шкідливим характером і люлькою самосаду — це було щось вічне, рідне й невіддільне, як саме болото у цьому старезному лісі. 

Звісно, Кощій чудово знав, що вона в місті. Сам же збирав її в дорогу, бурчав під руку й настирливо пхав у баул торбу з грішми й платинову банківську картку. Можливо, прямо цієї хвилини він не знав лише її конкретної борщагівської адреси й номера квартири Валентини Петрівни, але для темного мага смерті такого рівня дізнатися це було справою одного магічного клацання пальців. Але Явдоху це зовсім не турбувало. Бо яка різниця, коли саме він це з’ясує?

Вона підійшла до столу, взяла новенький темно-пурпуровий телефон і переможним поглядом окинула нічні вогні Борщагівки. Нехай Невмирущий думає, що прорахував усе на своєму калькуляторі й тримає ситуацію під фінансовим контролем. Вона приїхала сюди не ховатися й не просити притулку. Вона приїхала за повним нищівним реваншем. І цей мегаполіс дуже скоро гратиме за її особистими відьомськими правилами. 

Чи буде в ньому місце Костянтину? На це питання Явдоха поки навіть не шукала відповідь… Зрештою, шукати її й не треба було, бо у нього на будь-яке питання завжди була власна відповідь.