РОЗДІЛ 7. Чому не мадам Безсмертна   7.1. Було це давно... 

Екран її “яблучного” смартфона миготів рожевим і золотим, пропонуючи “успішний успіх” і курси про те, як стати дружиною мільйонера. Переглянувши парочку таких відео, Явдоха лише презирливо пирхнула. Дурні смертні дівчатка так відчайдушно мріяли вискочити заміж за багатеньких зануд, що навіть не уявляли, яка це нудьга і сімейне рабство. 

От скажіть на милість, нащо їй той мільйонер, який, до того ж, тримає всі свої статки під особистим контролем?! Ото ж бо й воно… Тож у Яги на цей рахунок був свій, загартований віками досвід, і ділитися ним із дурними сучасними блогерками вона точно не збиралася. Хоча історія її так і не створеного сімейного гніздечка вартувала б мільйонних охоплень. Чи, може, таки й собі у блогерки податися? 

Та масштабні думки вимагали правильного антуражу. Офісний смарагдовий костюм уже дбайливо висів на плічках, чекаючи ранкового десанту в центр міста, а сама відьма повернулася до звичного комфорту, який напрочуд вдало поєднувався з пострадянським плануванням квартири.

Закинувши довгі стрункі ноги на край ступи, яка в інтер'єрі борщагівської “чешки” тепер слугувала їй чимось на кшталт екстравагантного крісла-гойдалки, Єва повільно розкурила стару люльку з духмяним міцним лісовим самосадом. Запалити її було справою одного щиглика — іскра з пальця, і кімнату затягнуло сизим, пахучим димом.

Кіт на підвіконні чхнув, заплющив очі й приготувався слухати. Він знав цей погляд хазяйки — зараз Єва згадуватиме часи, коли ледь не припустилася найбільшої помилки у своєму безсмертному житті. А саме — ледь не стала офіційною мадам Кощеєвою… чи то пак Безсмертною.

— Ти бачиш, що вони тут радять, хвостатий? — Яга випустила густе кільце диму, яке повільно попливло до люстри. — “Як завоювати серце тирана”. Святі угодники, та я його триста років тому ледь здихалася, а вони підручники про це пишуть! Краще б написали про те, як його потім позбутися…  

Сизий дим сплітався у химерні напівпрозорі фігури, вигинався кільцями, танув і знову згущувався під стелею “чешки”. Раптом із цієї туманної завіси випливло чітке, до болю знайоме обличчя. Не те сучасне непорозуміння, яке зараз підраховує відсотки від загарбаних земель й махає банківськими картками, а він. Справжній. Той самий Костя, якого вона знала.

— Ех, Костику… — тихо зітхнула Єва, пускаючи щільне кільце диму прямо в уявне око привида минулого. — Який же ти був породистий мерзотник, аж згадувати… приємно.

Було це давно. Так давно, що дерева на Землі ще вміли розмовляти пошепки, ділячись із відьмами древніми таємницями, а не просто байдуже рипіли на вітрі, затиснуті міськими асфальтами. Костя тоді не чах над золотом у підвалах і не торочив про інвестиційні портфелі — він був підсмаженим на сонці хижим чортівськи привабливим відносно молодим нахабою. 

Темно-сірі очі, які зараз називають кольору передгрозового літнього неба, лінія щелепи, об яку можна було порізатися, і амбіції розміром з усю тодішню Ойкумену. Він смердів грозою, залізною рудою, яку знайшов у глибоких печерах під землею, й диким степом, а від його посмішки у половини тутешніх русалок світилися хвости.

Вона тоді теж іще не була Явдохою, яка оце планує розважитися в сучасному місті. Вона була молодою шаленою Силою, яка щойно пізнала смак влади над стихіями. Костя крутився навколо її лісу, як вовк навколо кошари: то намагався викрасти її чарівні книги, то приносив до порога голови вбитих ним чудовиськ, щиро вважаючи це найкращим замінником букета розкішних троянд. Як же тоді було гарно! Не те, що зараз…