6.2. Перепікання немовлят… 

Палець із темним манікюром повільно повз по рядках, виділяючи три головні пласти людської фантазії. Перший пласт, на її тверде переконання, був чистою правдою, як сльози ще ненароджених немовлят. А якщо просто, то тим, що люди випадково вгадали. 

— Ну, про ступу і мітлу не збрехали, — визнала Явдоха. — Це мій законний транспорт. Правда, описали так, наче я на них заради розваги літаю. Дурні. Ступа — це ж чистий функціонал, вона з товстого дуба зроблена, щоб тримати стабільність і захищати моє біополе від шалених енергетичних потоків у вищих шарах ефіру. А мітла — то взагалі не для підмітання, це і кермо, і спосіб “замітати” за собою магнітні сліди в просторі, щоб ніяка зараза не вистежила. Жодної поезії, сурова логіка і закони аеронавтики! Хоча про рол Кощія у створенні такого транспорту вони якось примудрилися забути… 

Кіт розплющив одне око, зиркнув ним на Явдоху, потім заплющив його й знову заснув. Вона ж перегорнула сторінку, де була намальована кумедна хатка на товстих пташиних лапах. Уважно роздивилась малюнок і аж пирхнула спересердя:

— А от хатинка на курячих ніжках — це взагалі фіаско їхніх експертів. Насправді це були ніякі не ноги, а особливий, високотехнологічний тип фундаменту на обкурених димом палях. “Курних палях”, чуєш? — вона глянула у бік кота, але той не дуже її слухав, продовжуючи дрімати. 

Проте Явдоха не заспокоїлась, продовжуючи свою “лекцію”, наче готувалася до виступу перед якоюсь лісовою аудиторією, де були її особисті піарники. 

— То Кощій так придумав, щоб дерево від болотяної сирості не гнило і щоб весь дім міг повільно обертатися за сонцем для збору природної енергії. А селяни побачили палі в тумані, додумали нігті й пір'я, і рознесли по світу казку. Що змогли своїм розумом пояснити, те й написали. Ну, хоч про знання не збрехали, я таки справді знаю кожну травинку під ногами й кожне прадавнє слово, яке може або зупинити серце ворогу, або зцілити зранену душу. 

А ось далі з правдою починались реальні трабли, бо в книжці тепер додалося так званого художнього вимислу, який був банальною напівправдою, перекрученою людьми від страху чи з якоїсь іншої причини. Та вона читала все уважно, щоб нічого не пропустити.  

Дійшовши до розділу про кулінарні вподобання лісових відьом, Явдоха помітно скривилася, а її смарагдові очі небезпечно звузилися.

— “Поїдання дітей”… — огидно перекривила вона текст. — Ну які ж гидесні наклепи! Щоб я, жінка з витонченим смаком, їла отих брудних, немитих людських дитинчат? Насправді я ж їм життя рятувала! Проводила прадавній обряд ініціації й лікування — перепікання хворих чи недоношених немовлят.

Вона зневажливо пирхнула, згадуючи, як темно й дрімуче мислили ці смертні. Ну народилося маля кволим, синім, недоношеним — за народними прикметами, просто “не допеклося” в материнському лоні. Хто його рятувати буде, як не лісова відьма? Обмажеш таке немовля житнім тістом, покладеш на дерев'яну хлібну лопату й тричі обережно засунеш у теплу, затишну піч, щоб прогріти магічним теплом і додати життєвої сили. 

А якийсь дурний заїжджий купець зазирне в цей момент у вікно, побачить дитину на лопаті в гирлі печі — і вже на все князівство горлопанить, що Яга людським м'ясом обідає. Тьху, дикуни, жодного розуміння народної медицини!

Це ж був старий, перевірений метод лісової педіатрії з елементами чарів! Після цього діти одужували й жили до ста років. Але тупим селянам було простіше сказати, що відьма в печі когось засмажила, а потім зжерла, не подавившись, ніж намагатися зрозуміти складну медичну метафізику.

Долоня Явдохи закрила малюнок карги. 

— Та й з моєю зовнішністю перекрутили. Пишуть ось: страшна, горбата, зубаста. Так, я могла приймати образ старої баби, і робила це часто. Але це була моя броня, мій захисний костюм! До гарної молодої жінки в лісі кожен другий дурний воєвода чи заїжджий рицар чіплявся б із масними натяками. А так — напустила ілюзію старості, гаркнула дурним голосом, і все — ніхто не лізе з тими дурними питаннями й пропозиціями (ну, окрім Кощія, але це свій дурень, його до уваги не беремо), дають спокій і не заважають працювати. Так ні, треба ж ото такого понавигадувати, що я тепер і сама себе не завжди пізнати можу…