РОЗДІЛ 6. Копірайтинг на кістках: анатомія пліток   6.1. Як Яга костяну ногу в себе шукала…

Дорогою назад, неспішно повертаючись із “Квадрата” з оберемком фірмових пакетів, Явдоха впіймала себе на одній старій автоматичній звичці. Попри те, що її голова була зайнята думками про майбутній офіс і шовкові блузи, її внутрішній відьомський радар працював на повну потужність. Магічний зір підсвідомо, але неймовірно прискіпливо сканував кожну зустрічну жінку, дівчину й навіть підлітка з рюкзаком, які проходили повз неї на проспекті.

Шукала Яга не кого-небудь, а, звісно, свою наступницю. Зрештою, саме заради цього грандіозного перезавантаження Яга й приперлася в столицю — знайти підходящу, міцну духом дурепу, урочисто зіпхнути на неї всі свої прадавні відьомські обов'язки й лісові клопоти, а самій... нарешті зайнятися особистим життям. Віки минали, світ змінювався, а в неї з усіх радощів — тільки суперечки з Кощієм і виховання лісовиків. Ні, таки досить цього мазохізму. 

Тепер, у тілі розкішної тридцятип’ятирічної красуні, Явдоха хотіла зовсім іншого магічного досвіду, де замість болотяного жабуриння будуть побачення, дорогі парфуми й нормальні людські пристрасті. Звісно, просто зараз вона не займалася пошуками явно, але вакансія “Наступна Яга” була відкритою, а резюме київських дівчат, які з’являлися перед її очима, варто було відьмі подивитись кандидатці в очі, поки що відверто не дотягували до її стандартів.

Вечірній натовп на Борщагівці магічне око Явдохи взагалі не тішив. В однієї кандидатки замість сили була лише звичайна привокзальна істеричність, в іншої — банальне підліткове бунтарство проти батьків, а третя, хоч і була обвішана амулетами з голови до ніг і виглядала як підручник з езотерики, випромінювала хіба що наївну віру в ретроградний Меркурій. 

Нічого дикого, первісного, чим можна було б переполохати місто. “Ну й молодь пішла, — подумки бурчала Явдоха. — Спадкоємицю престолу лісового хрін знайдеш. Усі якісь рафіновані, затуркані своїми гаджетами. От як тут можна влаштовувати особисте життя? На кого я ліс залишу? Це й так іще добре, що лісовик із моїм домовим поки що терплять усе…”

З цими невтішними думками про кадровий голод вона й переступила поріг своєї тимчасової резиденції. Вулиця за вікном тихо шуміла, заколисана далеким стукотом швидкісного трамвая й шелестом тополь, які тут ростуть уперемішку з горіховими деревами. У затишній кухні “чешки” досі пахло залишками шедеврального борщу, часником і якимось особливим, ледь помітним ароматом підпаленого полину — Явдоха просто так, для профілактики, пустила з пальця маленьку іскру, щоб викурити з кутків квартири чужі застояні енергії.

Кіт, об’ївшись підчеревини (усю зжер, скотиняка такий, їй навіть шматочка не залишив, хоч вона її теж поважає!), лежав на підвіконні, по-ледачому спостерігаючи за миготінням ліхтарів. Сама ж Явдоха, вмостившись у старому кріслі прямо у своєму новому смарагдовому костюмі (піджак вона, щоправда, необачно кинула на спинку), зацікавлено гортала стару обтріпану книжку з казками. Цей раритет вона колись давно конфіскувала в лісі у переляканого до смерті етнографа, який так швидко тікав від її хатки, що загубив і кеди, й записники.

Жовтуваті, цупкі сторінки з кумедними, трохи карикатурними малюнками повільно шелестіли під її тепер доглянутими пальцями. Час від часу Явдоха стиха сміялася — звук виходив сухим, шарудливим, точнісінько як тріск осіннього сухостою під ногами необачного лісника або як шелест сухого листя, яке раптовий вихор жене по закинутому цвинтарю. 

Цей сміх дивно резонував із її новим, гламурним образом, але прадавню відьомську суть не так просто було сховати за платиновими локонами. 

— Дивись-но, хвостатий, — покликала вона кота, ткнувши пальцем із темним манікюром у кривобоке зображення горбатої карги з носом-гачком. — Ти тільки почитай, що ці писаки про мене тут понаписували. Вони тут пишуть навіть про “кістяну ногу”! Це ж треба було такий бренд мені придумати, прости Господи! Чорний піар у чистому вигляді.

Явдоха витягнула з туфлі-шпильки свою цілком здорову, струнку ногу, покрутила тонкою щиколоткою і задоволено хмикнула. Річ у тім, що вона прекрасно знала: люди — істоти з бідною уявою. Вони завжди вигадували жахи й монстрів там, де їхній курячі мізки не могли осягнути вищої сили й прадавніх знань. Це було її особисте, мимовільне занурення в “PR-кампанію”, що тривала тисячоліття.

Кіт розплющив одне око, подивився на книгу, потім на ногу хазяйки, і видав коротке: “Мня-а-у”, що означало: “Маркетологи від бога, що з них узяти”.

— От і я про те ж, — зітхнула Явдоха, аналізуючи книгу як практична бізнеследі. — Давай-но розберемо цю їхню анатомію пліток по пунктах. Мені ж тепер треба знати, з яким бекграундом я виходжу на київський ринок магії.