5.3. Підготовка до виходу в люди

Повернувшись у квартиру, Явдоха з порогу засікла свого кота, який саме намагався підчепити лапою кришку казанка з залишками борщу. Почувши стукіт підборів, фамільяр обернувся, побачив смарагдовий костюм, шпильки й платиновий блиск волосся — і так і застиг з піднятою лапою й вибалушеними очима.

— Ну що, блохастий, заціпило? — засміялася Яга, ставлячи пакети на підлогу. — Звикай. Тепер твоя хазяйка — солідна пані. Значить так, план на вечір: ти сидиш у планшеті й шукаєш мені найкращі офіси в центрі міста. Бажано десь біля Золотих Воріт або на Хрещатику, шоб клієнтам було зручно й близько ходити. А я буду освоювати цей новомодний “недогризок”.

Млинцур ображено чхнув від хмари парфумів, що залетіла разом із нею, але лапу від казанка все ж прибрав, розуміючи, що з цією новою платиновою бізнесвумен жарти скінчилися. Він обійшов навколо її ніг, тримаючи хвіст трубою, і вираз його морди чітко транслював: “Костюмчик, звісно, непоганий, і Кощієва фінансова допомога явно пішла нам на користь, але якщо ти забула купити мені обіцяну підчеревину, то я за себе не ручаюсь, навіть коли ти у цьому твоєму високому смарагдовому статусі”. 

Помітивши, що Млинцур так і завис, не зрушуючи з місця, Яга, знаючи його вредну вдачу, тільки посварилась на нього пальцем. Кіт невдоволено пирхнув, мовляв, “сама ти блохаста, я взагалі-то магічний помічник”, але слухняно рушив у бік дивану, де лежав старий гаджет. Його короткі товсті лапи, виявляється, напрочуд спритно вміли гортати сторінки сайтів нерухомості. 

— Тільки дивись мені, ніяких підвалів з облупленою штукатуркою чи кімнат над галасливими сусідами, — суворо пригрозила вона фамільяру пальцем. — Мені потрібен простір, висока стеля і щоб вікна виходили на солідну вулицю, а не на сміттєві баки. Ми чарівний бізнес відкриваємо, а не забігайлівку для лісовиків-нелегалів! 

Діставши темно-пурпуровий телефон, Яга ввімкнула екран і з подивом виявила, що бренд “Грушка” їй уже не дуже-то й потрібен. Цей гаджет у її доглянутих пальцях із темним манікюром виглядав надзвичайно гармонійно. Вона навіть тицьнула пальцем у якусь іконку соцмережі й презирливо хмикнула, побачивши на екрані чергову руду дівчину з картами Таро, яка обіцяла кліїнткам ледь не золоті гори: “Нічого-нічого, скоро ви дізнаєтеся, що таке справжній відьомський люкс”.  

Відклавши коробку, вона підійшла до старого кухонного столу, де на пластиковій підставці підсихала її улюблена дерев'яна ложка, котру їй вирізав з липової деревини домовий Савка. Контраст між цією старою кухнею й новеньким фіолетовим гаджетом був колосальним, але Явдоху це лише забавляло. Вона крутила в руках телефон і хитро посміхалася: справжня сила — вона ж не в міланських піджаках і не в кількості камер, а в тому, як спритно лісова відьма всього за два дні підім’яла під себе весь цей столичний прогрес. Та ще й за рахунок Кощієвих безлімітних запасів, про що він, мабуть, ще й не здогадується.  

— Ну що, Києве, — Явдоха підійшла до вікна й подивилася на вечірні вогні Борщагівки. — Одяг є, гроші є, мої чари при мені, нікуди не поділися. Завтра буде справжній вихід у люди… еее… тобто, виїжджаємо в центр. Побачимо, які тут у вас дедлайни й бізнес-плани.

Кіт нарешті реально відмер, опустив лапу, підійшов до її нових туфель, обережно понюхав гостру шпильку й видав коротке, але дуже схвальне: “Мняу”. Що його мовою означало: “Ну все, тримайтеся, смертні. На полювання виходить справжня відьма…” Але мегаполіс про це ще навіть не підозрював, і в цьому, як з’ясується пізніше, буде його головна помилка.