4.2. “Класика нам не треба!”  

Наступної миті її волосся спалахнуло вогняно-рудим, а вона сама перетворилась на задерикувату відьму, яку ні з ким не переплутаєш. 

— Ну ні, це вже класика для смертних, — знову зморщила носа Явдоха, роздивляючись свої смарагдові очі в поєднанні з рудими пасмами. — Вони ж там у своїх книжках і кіно як відьму уявляють? Обов'язково руда і зеленоока. Прийдеш така в міністерство чи банк, і кожен другий менеджер одразу почне підозрювати в мені нечисту силу, бо в них у головах один суцільний шаблон. Подумають ще, що я якась новомодна інстакоучка, яка тільки й уміє, що сидіти під соснами, пити лате на кокосовому молоці й розкладати Таро, відповідаючи на дурні питання. Жодної таємниці, один суцільний гламур і попса. 

І тут Явдоха уявила щось зовсім неймовірне. Вона подумки змішала чисте зимове срібло із нічним сутінковим небом. Обличчя Яги вмить обрамило важке довге волосся, яке спадало на плечі розкішними великими кільцями. Колір був карколомним: сліпуча платинова блондинка, але крізь основний колір тонкими ювелірними пасмами проглядало глибоке, майже фіолетове мелірування. Це було так стильно, ефектно й зухвало, що Явдоха сама від себе зойкнула.

Вона крутнулася перед дзеркалом, спостерігаючи, як важкі світлі пасма з бузковим відливом важко ковзають по старій шкірянці. Смарагдові очі на тлі цього платинового вибуху стали настільки яскравими, що здавалося, ніби в них сфокусувався весь весняний сік київських парків. Цей образ пах не просто дорогою перукарнею, він буквально кричав про великі гроші, небезпечні зв'язки й повну відсутність гальм. 

Вийшла справжня жінка-вамп, але з таким ексклюзивним київським шиком, що жоден стиліст не повторив би. Вона навіть подумала, що якщо десь стрінеться зі справжнім стилістом, який любить своє діло, то він ще й не відчепиться, поки вона не видасть йому свій секрет змішування фарб. 

Кіт на дивані раптом розплющив одне око, збирався потягнутися, але його погляд зупинився на платиновій красуні біля дзеркала. Фамільяр завмер, упав у ступор, а тоді повільно сів, витріщивши на неї свої жовті баньки. Його “н-няв” цього разу прозвучало як: “Мати рідна, це що за міжнародна попдіва на нашій Борщагівці?”

— Отож-бо й воно, хвостатий! — ще раз крутнулася перед дзеркалом Явдоха, задоволена результатом. — Вчися, поки я жива. Тепер під цей фейс треба терміново підігнати обгортку й оновити гаджети.

Зі старого гардероба вона залишила тільки чорну шкіряну куртку — тепер на тридцятип’ятирічній платиновій відьмі вона сиділа не як бабський прикид, а як суперстильний рок-н-рольний елемент. Довгу спідницю Явдоха легким порухом руки перекинула в магічному тиглі чарів, перетворивши її на вузькі, глибокого темно-зеленого кольору штани — суто щоб було зручно штурмувати київські тротуари до першого нормального магазину. 

Млинцур провів її довгим підозрілим поглядом, у якому так і читалося питання: “А підчеревина в цьому новому дивосвіті передбачена чи ми тепер тільки марками телефонів харчуватися будемо?”. Явдоха лише зневажливо пирхнула у відповідь на котячі сумніви, підхопила з тумбочки сумочку й з усім шиком новоспеченої тридцятип'ятирічної столичної штучки попрямувала до виходу. Під'їзди будинків на масиві такого вибуху не бачили з часів відкриття першого комерційного кіоску. 

Залишивши кота охороняти казан з залишками борщу, Явдоха знову пішла на ринок “Дніпро”, а точніше — до тієї самої ятки “Техно-Світ”, яка зацікавила її ще вчора. Хода її змінилася: тепер вона йшла від стегна, впевнено і зневажливо кидаючи погляди на перехожих чоловіків, які при її появі ледь не збивали лобами зустрічні стовпи.

Молодий продавець, який учора мав необережність назвати її тітонькою, знову нудьгував за прилавком, удаючи, що протирає вітрину. “Ось ти мені й потрібний, хлопче… — подумки потерла руки Яга. — Зараз ми з тобою поговоримо…”