2.2. Романтика на нічному даху 

Явдоха, придивляючись до позначок у планшеті, перевела погляд назад на правий берег, туди, де зеленіло більше парків.

— Потрібно десь, де люди простіше живуть, ближче до землі й лопухів. О, Борщагівка! Назва яка благодатна, борщем аж запахло, рідним чимось. І парків, дивись, там чимало є, буде куди вийти. Може, й траву яку цікаву побачу. Хоч це й не мій рідний ліс, але нічого, якось призвичаїмось… Туди давай, Кощієва техніка, крути педалі! Бо я вже хочу борщу наварити, сто років його не їла… 

Кіт, почувши про Борщагівку з борщем, приречено поліз назад у переноску, заплющив очі й затулив лапами вуха. Взагалі-то він нікуди з рідного лісу їхати не збирався. Там у нього було все: авторитет серед місцевих білок, ситі миші, які ходили по струнці, три улюблені дупла для полуденного сну і регулярні посиденьки на даху хатки з дворовиками й старшим домовиком, який тепер хазяйнує в їхній хатці. 

Там усе було знайоме й зрозуміле. Але як же він міг відпустити цю стару дурепу саму, без нагляду? Вона ж у місті як дитина — ні за тарифами зорієнтуватися не зможе, ні місцевих шахраїв з першого погляду не розкусить. Зобидять і не помітять! Пропаде без нього Явдоха, точно пропаде, ще й магічний казан десь посіє, в якому вона не тільки своє чарівне вариво варить, а й борщ теж. Тому йому й довелося терпіти цей дубовий лоукостер.

Ступа знову чхнула, підстрибнула і, маскуючись під нічний туман, понеслася в бік спальних районів, навіть не даючи Язі торкнутися панелі управління.

Нічна Борщагівка зустріла Явдоху нескінченними рядами дев’ятиповерхівок, серед яких затесалося кілька нових житлових комплексів з реальними висотками, тополиним пухом у повітрі й темними алеями, де вервечками гуляли собачники зі своїми чотирилапими. Отут їй сподобалося значно більше — є простір, під будинками ростуть нормальні лопухи, а на лавках сидять місцеві хлопці в спортивних костюмах, які за філософією життя були дуже схожі на її лісових вовків: так само збивалися в зграї й ревно охороняли територію.

Але тут перед відьмою постала перша сувора реальність міського життя, про яку вона у своєму лісі взагалі не подумала. Жити ж десь треба було. Але… де? Поки вона вибрала цю Борщагівку з її принадами, планшет показував дві години ночі.

— Так, — Явдоха зупинила ступу на даху якоїсь занедбаної бойлерної між двома висотками. — Треба, мабуть, якийсь готель зняти на пару ночей, поки квартиру знайду. Савка ж казав, шо в телефоні все робиться. От розумний у мене домовик, треба було його в допомогу брати. Щоправда, тоді не було б кому хатку охороняти, того доведеться якось самій… 

Вона відкрила сайт із бронюванням готельних номерів. На екрані висвітилися красиві номери з білими простирадлами, але під кожним стояла ціна в якихось “грн” з такою кількістю нулів, що в Явдохи аж хустка на лоба злізла. А головне — всюди вимагали паспортні дані і якусь загадкову “кредитну картку”.

І тут вона згадала! Кощій же розказував їй щось про ці людські гроші, так хіба ж вона тоді слухала? Ба більше, вона демонстративно затикала вуха і плескала в долоні, щоб заглушити його нудне бурчання. Невмирущий цілими вечорами торочив про те, що смертні давно відмовилися від нормального золота, порізали ліси на папірці з портретами, а потім і ті папірці засунули в якісь “банки” (скляні чи що, думала вона тоді) й перетворили на невидимі цифри в повітрі. 

Він ще довго махав перед її носом якимось пластиковим прямокутником і повчав, що без цієї “картки” вона в місті навіть склянки води не купить. Явдоха тоді тільки розсміялася йому в обличчя, обізвавши старим скнарою, який на старості літ геть з глузду з'їхав й заходився збирати сміття замість дукатів. І от тепер, сидячи на даху будинку посеред Борщагівки, вона вперше в житті подумала, що цей зануда таки мав рацію.

— Тьху на вас! — плюнула вона на екран. — Які дані? Який паспорт? Я вам що, ревізор королівський? У мене з документів тільки слово чесне відьомське й мішок золотих дукатів із Кощієвої скарбниці! Куди мені ті дукати сунути, у ваш Apple Pay, чи як?

Кіт висунув голову з переноски, подивився на розгублену хазяйку, тоді на зачинені люки даху, і видав єхидне, переможне: “Няв”. Що означало: “Ну що, бізнеследі, прилетіли? Розкажи мені ще раз про драйв нічних клубів, поки ми тут на руберойді до ранку кукурікатимемо”.

Явдоха сіла прямо на баул із мухоморами, підтягнула коліна до підборіддя і заходилася розв'язувати шнурки на шкірянці.

— Ну і добре! Ну й подумаєш! — огризнулася вона на кота. — Велике цабе — готель! Мені, яка сто років у болотах під дощем ночувала, на київському даху не переспати? Дивись, який вид! Романтика! Ондечки зірки, ондечки ліхтар світить, а онде якісь хлопці під під'їздом так кричать, наче їх кікімора за п'яти кусає. Красота! Зате ніяка податкова не прийде документи перевіряти. Обживаємося, хвостатий. Це наш перший офіційний бівак у столиці. Наступного разу Кощу в інстаграмі так і напишу: «Привіт із пентхауса на Борщагівці!».